"Поезія - це завжди неповторність..."

Любий друже!

Інколи здається, що наше життя - то довга заплутана павутина, сплетена часом та самим життям. І для того, щоб її розплутати, знадобиться не один день, а можливо, й не один рік… 

Просинаючись кожного ранку, ми нагадуємо собі про те, що хочемо встигнути сьогодні зробити. І кожного вечора, лягаючи у ліжко, згадуємо, що ж все-таки зробили, а на що не вистачило такого швидкоплинного часу. Ми мріємо про велике майбутнє, будуючи ще більші плани. А натомість отримуємо так і невтілені у життя мрії. Ми прагнемо до кращого, але часто залишаємося з тим, що маємо. Та попри різні обставини, душа бажає свята. І як чудово, коли наша діяльність співпадає з покликом душі. 

Поезія – це прекрасно. Читаючи поетичні  рядки, ти  ніби поринаєш у новий загадковий світ і блукаєш країною  мрій та сподівань. Та найпрекрасніше, коли ти  сам є творцем. Бо як писала  Ліна Костенко: «Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі…» 

Сьогодні вже є сигнальний примірник моєї другої поетичної збірки «Зі смаком кави». Це те, про що я мріяла, прокидаючись кожного ранку, і згадувала, лягаючи щовечора у ліжко. Це те, що бадьорить у хвилини розчарувань і заспокоює у миті розлуки. Це…поезія. Можливо, у ній не все досконало. Але написано серцем. Тож  уперед  стежинами моєї душі...               

                                                                                            З любов’ю Анастасія Березюк

***

Я все-таки тебе іще люблю…

В краплинах вод стрімкого водоспаду.

В думках гілок старого суму- саду.

І у прозорості гірського кришталю.

Я все-таки тебе ще пам’ятаю…

У спогади впиваюсь, мов у чай.

В думках звучить твоє німе «прощай».

Твої ж слова до болю забуваю.

Я все-таки тобою ще живу…

Моє життя – мов лип п’янка розмова.

Палітра сонця й неба кольорова,

Що твій портрет малює наяву…

Я все-таки тебе іще люблю…

***

А як вона ішла брудним асфальтом.

Недопалок до фільтру догорав.

Їй йти вперед. А озирнувшись раптом –

Ніхто услід її не доганяв.

Боліли ноги від важких підборів,

В руках мовчав розбитий телефон.

Хтось написав, що любить, на заборі.

Вона ж втомилась від пустих розмов.

Вона чекала, він все не приходив.

Хоч добре знала, що чужий…чужий.

Асфальтом йшла й сама собі на подив

Шептала тихо: «Він ж бо тільки мій…»

Без п'ятнадцяти…

І вже без п'ятнадцяти грудень

Рахує годинник старий…

Хтось просто про мене забуде,

Хтось рідний, а може, й чужий…

Вже так без п'ятнадцяти зимно.

І келих допитий до дна.

І хочеться вірити в диво.

З тобою – та завжди одна.

І вже без п'ятнадцяти… років.

Здається, давно не дитя.

В твої так закохана кроки.

І вже без п'ятнадцять життя.

Ще декілька порухів стрілки.

І світла в кімнаті нема.

Рахує годинник лиш тільки –

Вже двадцять хвилин як зима…

Теплий привіт

Шлю свій теплий привіт

 Із далеких орбіт,

 Із землі, там де квітнуть каштани.

Де дощі проливні,

І де ранки ясні

 У краю, де цвітуть ще тюльпани.

Де калина цвіте,

Там ніхто не засне,

 Поки чути десь пісню в долині .

 Де роса на спориш,

Ти дивись не зірви ж,

Хай росте ще від віку до нині.

 Де земля ще на двох,

І дарує їм Бог

Насолоду палкого чекання.

Там лунатиме сміх.

І з далеких доріг

Повертатиме в хату кохання.

Мамі

Ніщо невічне на святій землі…

А як же хочеться, щоб мама жила вічно.

Мрійливий погляд, очі голубі…

І лагідно усміхнене обличчя.

Жилаві руки, що не знають втоми.

Безсонні ночі і робочі дні.

Невтомна берегиня свого дому,

Благає щастя в Бога день при дні.

Літа так швидко птахом відлетіли.

На скроні впала перша сивина.

А пам’ятаєш, мамо, як хотіли,

Щоб не торкалась скронь твоїх вона.

Та не сумуй, бо все іще вернеться.

І сміх онуків в небеса злетить.

Своїм теплом зігріє тобі серце.

Дзвінким відлунням серце звеселить.

І вже підростає синочок…

І вже підростає синочок…

Малесеньке мамине диво.

Почути б його голосочок,

І вже я від того щаслива.

-Матусю, - дитина гукає,

Й відразу на серці тепліє.

Його із садочка чекаю

І, наче дитина, радію.

Яке ж бо то щастя-синочок,

Маленькі його рученята.

І голос,мов справжній дзвіночок,

Й розумні малі оченята…

Як хороше в селі

Як хороше в селі, коли цвітуть жоржини.

Коли збирають хліб на ниві золотій.

Коли горить в саду намисто горобини,

І тільки з липи чай від запаху п’янить.

Як хороше, коли усе довкола рідне.

І груша за вікном, й спориш біля воріт.

І чорнобривці ті, що попід тином квітнуть.

І тільки теплий чай від запаху п’янить.

І тільки теплий чай, і тільки теплі ночі,

Що пахнуть до зорі жнивами у полях.

Я хочу пам’ятати, назавжди і охоче

Вертати до села, як повертає птах.

Зі смаком кави…

Можливо, я і не така, як всі…

Про мене кажуть: «Трішки божевільна…»

Але нехай…А я візьму таксі…

І хоч на мить сьогодні буду вільна…

А я наллю, та не вина, а кави.

Щоб кольору гіркого мигдалю…

Залишу на майбутнє усі справи,

Згадаю тих, кого іще люблю…

А я п’янітиму від цього аромату

І смакуватиму солодку гіркоту…

Відкрию двері навстіж у кімнату,

Аби дзвінку почути німоту…

А я вдихну життя на повні груди.

І проживу його зі смаком кави…

Сьогодні аромат її усюди –

Від Ніцци й до самотньої Варшави…

Сьогодні я активно працюю над створенням своєї 

наступної поетичної збірки. Тому пропоную вашій 

увазі поезію, яка увійде до неї...

***

А хто те знав,
Що рідний брат повстане
І буде рвати землю на шматки.
І хто чекав,
Що час такий настане,
Що не серця у грудях, а грудки…
І хто ж хотів,
Щоб вороги вбивали
Вкраїни-неньки відданих дітей.
Я б прокляла,
Аби й усі прокляли
Тих зрадників,
Тих нелюдів-людей.
Я б прокляла…
Я б Господа просила
Послати миру
Й припинить війну.
Як далі жить?
А далі жить не сила.
Та все чому?
Я так і не збагну…


***


Дивлюсь на сиве небо й полотнію.
Мій погляд десь розсіяно пливе.
Інакшою я бути не умію,
Коли любов у серці не живе.
Коли мої забуті всі печалі,
Коли за шах відповідає мат.
Стирає пам'ять надпис на скрижалі,
Моє життя – уже не той формат.
Моє життя – холодна сіра осінь.
Листок паперу, впавший із вікна.
Душа моя нічого не попросить,
Лише чекає, що прийде весна…


***