Нормативна база вчителя української мови та літератури

Статті Конституції України щодо мов

З Розділу I

Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.
Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Стаття 12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.


З Розділу II

Стаття 24. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Стаття 53. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Стаття 103. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

З Розділу ХII

Стаття 148.Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою

.

КОНВЕНЦІЯ 
про права дитини

(20 листопада 1989 року)

(редакція зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН  від 21 грудня 1995 року)

{Конвенцію ратифіковано Постановою ВР № 789-XII від 27.02.91 }

{Додатково див. Факультативний протокол від 01.01.2000}

{Додатково див. Статус Конвенції}

Офіційний переклад

Преамбула

Держави-учасниці цієї Конвенції,

вважаючи, що згідно з принципами, проголошеними в Статуті Організації Об'єднаних Націй, визнання властивої гідності, рівних і невід'ємних прав усіх членів суспільства є основою забезпечення свободи, справедливості і миру на землі,

беручи до уваги, що народи Об'єднаних Націй підтвердили в Статуті свою віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи та сповнені рішучості сприяти соціальному прогресові і поліпшенню умов життя при більшій свободі,

визнаючи, що Організація Об'єднаних Націй у Загальній декларації прав людини та в Міжнародних пактах про права людини проголосила і погодилась з тим, що кожна людина має володіти всіма зазначеними у них правами і свободами без якої б то не було різниці за такими ознаками, як раса, колір шкіри, стать, релігія, політичні або інші переконання, національне або соціальне походження, майновий стан, народження або інші обставини,

нагадуючи, що Організація Об'єднаних Націй в Загальній декларації прав людинипроголосила, що діти мають право на особливе піклування і допомогу,

впевнені в тому, що сім’ї як основному осередку суспільства і природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей мають бути надані необхідні захист і сприяння, з тим щоб вона могла повністю покласти на себе зобов'язання в рамках суспільства,

визнаючи, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння,

вважаючи, що дитина має бути повністю підготовлена до самостійного життя в суспільстві та вихована в дусі ідеалів, проголошених у Статуті Організації Об'єднаних Націй, і особливо в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності і солідарності,

беручи до уваги, що необхідність у такому особливому захисті дитини була передбачена в Женевській декларації прав дитини 1924 року і Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 20 листопада 1959 року, та визнана в Загальній декларації прав людини, вМіжнародному пакті про громадянські і політичні права (зокрема, в статтях 23 і 24), вМіжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (зокрема, в статті 10), а також у статутах і відповідних документах спеціалізованих установ і міжнародних організацій, що займаються питаннями благополуччя дітей,

беручи до уваги, що, як зазначено в Декларації прав дитини, "дитина, внаслідок її фізичної і розумової незрілості, потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження",

посилаючись на положення Декларації про соціальні і правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх всиновленні, на національному і міжнародних рівнях, Мінімальних стандартних правил Організації Об'єднаних Націй, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх ("Пекінські правила") таДекларації про захист жінок і дітей в надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів,

визнаючи, що в усіх країнах світу є діти, які живуть у виключно тяжких умовах, і що такі діти потребують особливої уваги,

враховуючи належним чином важливість традицій і культурних цінностей кожного народу для захисту і гармонійного розвитку дитини,

визнаючи важливість міжнародного співробітництва для поліпшення умов життя дітей в кожній країні, зокрема в країнах, що розвиваються,

погодились про нижченаведене:

Частина I

Стаття 1

Для цілей цієї Конвенції дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше.

Стаття 2

1. Держави-учасниці поважають і забезпечують всі права, передбачені цією Конвенцією, за кожною дитиною, яка перебуває в межах їх юрисдикції, без будь-якої дискримінації незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров'я і народження дитини, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь інших обставин.

2. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім'ї.

Стаття 3

1. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

2. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

3. Держави-учасниці забезпечують, щоб установи, служби і органи, відповідальні за піклування про дітей або їх захист, відповідали нормам, встановленим компетентними органами, зокрема, в галузі безпеки й охорони здоров'я та з точки зору численності і придатності їх персоналу, а також компетентного нагляду.

Стаття 4

Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних та інших заходів для здійснення прав, визнаних у цій Конвенції. Щодо економічних, соціальних і культурних прав Держави-учасниці вживають таких заходів у максимальних рамках наявних у них ресурсів і при необхідності в рамках міжнародного співробітництва.

Стаття 5

Держави-учасниці поважають відповідальність, права і обов'язки батьків і у відповідних випадках членів розширеної сім'ї чи общини, як це передбачено місцевим звичаєм, опікунів чи інших осіб, що за законом відповідають за дитину, належним чином управляти і керувати дитиною щодо здійснення визнаних цією Конвенцією прав і робити це згідно зі здібностями дитини, що розвиваються.

Стаття 6

1. Держави-учасниці визнають, що кожна дитина має невід'ємне право на життя.

2. Держави-учасниці забезпечують у максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини.

Стаття 7

1. Дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім'я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.

2. Держави-учасниці забезпечують здійснення цих прав згідно з їх національним законодавством та виконання їх зобов'язань за відповідними міжнародними документами у цій галузі, зокрема, у випадку, коли б інакше дитина не мала громадянства.

Стаття 8

1. Держави-учасниці зобов'язуються поважати право дитини на збереження індивідуальності, включаючи громадянство, ім'я та сімейні зв'язки, як передбачається законом, не допускаючи протизаконного втручання.

2. Якщо дитина протизаконно позбавляється частини або всіх елементів своєї індивідуальності, Держави-учасниці забезпечують їй необхідну допомогу і захист для найшвидшого відновлення її індивідуальності.

Стаття 9

1. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

2. Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім заінтересованим сторонам надається можливість брати участь у розгляді та викладати свою точку зору.

3. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

4. У тих випадках, коли таке розлучення випливає з якого-небудь рішення, прийнятого Державою-учасницею, наприклад, при арешті, тюремному ув'язненні, висилці, депортації чи смерті (включаючи смерть, що настала через будь-яку причину під час перебування даної особи у віданні держави) одного чи обох батьків або дитини, така Держава-учасниця надає батькам, дитині чи, якщо це необхідно, іншому члену сім'ї на їх прохання необхідну інформацію щодо місцеперебування відсутнього члена (членів) сім'ї, якщо надання цієї інформації не завдає шкоди добробуту дитини. Держави-учасниці надалі забезпечують, щоб подання такого прохання само по собі не призводило до несприятливих наслідків для відповідної особи (осіб).

Стаття 10

1. Відповідно до зобов'язання Держав-учасниць за пунктом 1 статті 9 заява дитини чи її батьків на в'їзд у Державу-учасницю або виїзд із неї з метою возз'єднання сім'ї повинна розглядатися Державами-учасницями позитивним, гуманним і оперативним чином. Держави-учасниці надалі забезпечують, щоб подання такого прохання не призводило до несприятливих наслідків для заявників та членів їх сім'ї.

2. Дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обставин, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. 3 цією метою і відповідно до зобов'язання Держав-учасниць за пунктом 2 статті 9 Держави-учасниці поважають право дитини та її батьків залишати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-яку країну діють лише такі обмеження, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку (order public), здоров'я чи моралі населення або прав і свобод інших осіб і сумісні з визнаними в цій Конвенції іншими правами.

Стаття 11

1. Держави-учасниці вживають заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.

2. 3 цією метою Держави-учасниці сприяють укладанню двосторонніх або багатосторонніх угод чи приєднуються до чинних угод.

Стаття 12

1. Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

2. 3 цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.

Стаття 13

1. Дитина має право вільно висловлювати свої думки; це право включає свободу шукати, одержувати і передавати інформацію та ідеї будь-якого роду незалежно від кордонів в усній, письмовій чи друкованій формі, у формі творів мистецтва чи за допомогою інших засобів на вибір дитини.

2. Здійснення цього права може зазнавати деяких обмежень, проте ними можуть бути лише ті обмеження, які передбачені законом і необхідні:

а) для поваги прав і репутації інших осіб; або

b) для охорони державної безпеки, громадського порядку (order public), або здоров'я, або моралі населення.

Стаття 14

1. Держави-учасниці поважають право дитини на свободу думки, совісті та релігії.

2. Держави-учасниці поважають права та обов'язки батьків і у відповідних випадках законних опікунів керувати дитиною в здійсненні її права методом, що відповідає здібностям дитини, які розвиваються.

3. Свобода дотримуватися своєї релігії або віри може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку, моралі та здоров'я населення або захисту основних прав і свобод інших осіб.

Стаття 15

1. Держави-учасниці визнають право дитини на свободу асоціацій і свободу мирних зборів.

2. Щодо здійснення даного права не можуть застосовуватися будь-які обмеження, крім тих, які застосовуються відповідно до закону та необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, громадського порядку (order public), охорони здоров'я і моралі населення або захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 16

1. Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.

2. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.

Стаття 17

Держави-учасниці визнають важливу роль засобів масової інформації і забезпечують, щоб дитина мала доступ до інформації і матеріалів із різних національних і міжнародних джерел, особливо до таких інформації і матеріалів, які спрямовані на сприяння соціальному, духовному і моральному благополуччю, а також здоровому фізичному і психічному розвитку дитини. 3 цією метою Держави-учасниці:

а) сприяють засобам масової інформації у поширенні інформації і матеріалів, корисних для дитини в соціальному і культурному відношеннях та в дусі статті 29;

b) сприяють міжнародному співробітництву в галузі підготовки, обміну та поширення такої інформації і матеріалів, що надходять із різних культурних, національних і міжнародних джерел;

с) сприяють виданню і розповсюдженню дитячої літератури;

d) сприяють засобам масової інформації у приділенні особливої уваги мовним потребам дитини, яка належить до якої-небудь групи меншостей або до корінного населення;

е) сприяють розробці належних принципів захисту дитини від інформації і матеріалів, що завдають шкоди її благополуччю, враховуючи положення статей 13 і 18.

Стаття 18

1. Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

2. 3 метою гарантування і сприяння здійсненню прав, викладених у цій Конвенції, Держави-учасниці надають батькам і законним опікунам належну допомогу у виконанні ними своїх обов'язків по вихованню дітей та забезпечують розвиток мережі дитячих установ.

3. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб діти, батьки яких працюють, мали право користуватися призначеними для них службами й установами по догляду за дітьми.

Стаття 19

1. Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину.

2. Такі заходи захисту, у випадку необхідності, включають ефективні процедури для розроблення соціальних програм з метою надання необхідної підтримки дитині й особам, які турбуються про неї, а також здійснення інших форм запобігання, виявлення, повідомлення, передачі на розгляд, розслідування, лікування та інших заходів у зв'язку з випадками жорстокого поводження з дитиною, зазначеними вище, а також, у випадку необхідності, для порушення початку судової процедури.

Стаття 20

1. Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надаються державою.

2. Держави-учасниці відповідно до своїх національних законів забезпечують зміну догляду за дитиною.

3. Такий догляд може включати, зокрема, передачу на виховання, "кафала" за ісламським правом, усиновлення або, за необхідності, направлення до відповідних установ по догляду за дітьми. Під час розгляду варіантів зміни необхідно належним чином враховувати бажаність наступництва виховання дитини, її етнічне походження, релігійну і культурну належність і рідну мову.

Стаття 21

Держави-учасниці, які визнають і/чи дозволяють існування системи усиновлення, забезпечують, щоб найкращі інтереси дитини враховувалися в першочерговому порядку, і вони:

а) забезпечують, щоб усиновлення дитини дозволяли лише компетентні власті, які визначають згідно з застосовуваними законом і процедурами та на підставі всієї інформації, що має відношення до справи і достовірна, що усиновлення допустимо з огляду на статус дитини щодо батьків, родичів і законних опікунів і що, якщо потрібно, зацікавлені особи дали свою усвідомлену згоду на усиновлення на підставі такої консультації, яка може бути необхідною;

b) визначають, що усиновлення в іншій країні може розглядатися як альтернативний спосіб догляду за дитиною, якщо дитина не може бути передана на виховання або в сім'ю, яка могла б забезпечити її виховання або усиновлення, і якщо забезпечення якогось придатного догляду в країні походження дитини є неможливим;

с) забезпечують, щоб у випадку усиновлення дитини в іншій країні застосовувалися такі самі гарантії і норми, які застосовуються щодо усиновлення всередині країни;

d) вживають всіх необхідних заходів з метою забезпечення того, щоб у випадку усиновлення в іншій країні влаштування дитини не призводило до одержання невиправданих фінансових вигод, пов'язаних з цією особою;

е) сприяють у необхідних випадках досягненню цілей цієї статті шляхом укладення двосторонніх і багатосторонніх домовленостей або угод та намагаються на цій підставі забезпечити, щоб влаштування дитини в іншій країні здійснювали компетентні власті чи органи.

Стаття 22

1. Держави-учасниці вживають необхідних заходів, щоб забезпечити дитині, яка бажає одержати статус біженця або яка вважається біженцем, відповідно до застосовуваних міжнародним або внутрішнім правом і процедурами, як тій, що супроводжується, так і тій, що не супроводжується її батьками або будь-якою іншою особою, належний захист і гуманітарну допомогу в користуванні застосовуваними правами, викладеними в цій Конвенції та інших міжнародних документах з прав людини або гуманітарних документах, учасницями яких є зазначені держави.

2. 3 цією метою Держави-учасниці сприяють у випадках, коли вони вважають це за необхідне, будь-яким зусиллям Організації Об'єднаних Націй та інших компетентних міжурядових або неурядових організацій, що співпрацюють з Організацією Об'єднаних Націй, щодо захисту такої дитини та надання їй допомоги у пошуку батьків чи інших членів сім'ї будь-якої дитини-біженця, з тим щоб одержати інформацію, необхідну для її возз'єднання зі своєю сім'єю. В тих випадках, коли батьки або інші члени сім'ї не можуть бути знайдені, цій дитині надається такий самий захист, як і будь-якій іншій дитині, через якісь причини тимчасово або постійно позбавленій сімейного оточення, як це передбачено в цій Конвенції.

Стаття 23

1. Держави-учасниці визнають, що неповноцінна в розумовому або фізичному відношенні дитина має вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті суспільства.

2. Держави-учасниці визнають право неповноцінної дитини на особливе піклування, заохочують і забезпечують надання, за умови наявності ресурсів, дитині, яка має на це право, та відповідальним за турботу про неї допомогу, щодо якої подано прохання і яка відповідає стану дитини та становищу її батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину.

3. На забезпечення особливих потреб неповноцінної дитини допомога згідно з пунктом 2 цієї статті надається при можливості безкоштовно з урахуванням фінансових ресурсів батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину, та має на меті забезпечення неповноцінній дитині ефективного доступу до послуг у галузі освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, відновлення здоров'я, підготовки до трудової діяльності та доступу до засобів відпочинку таким чином, який призводить до найбільш повного по можливості втягнення дитини в соціальне життя і досягнення розвитку її особи, включаючи культурний і духовний розвиток дитини.

4. Держави-учасниці сприяють у дусі міжнародного співробітництва обміну відповідною інформацією в галузі профілактичної охорони здоров'я, медичного, психологічного і функціонального лікування неповноцінних дітей, включаючи розповсюдження інформації про методи реабілітації, загальноосвітньої і професійної підготовки, а також доступу до цієї інформації, з тим щоб дозволити Державам-учасницям покращити свої можливості і знання, і розширити свій досвід в цій галузі. В зв'язку з цим особлива увага має приділятися потребам країн, що розвиваються.

Стаття 24

1. Держави-учасниці визнають право дитини на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров'я та засобами лікування хвороб і відновлення здоров'я. Держави-учасниці намагаються забезпечити, щоб жодна дитина не була позбавлена свого права на доступ до подібних послуг системи охорони здоров'я.

2. Держави-учасниці домагаються повного здійснення цього права, зокрема, вживають заходів щодо:

а) зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності;

b) забезпечення надання необхідної медичної допомоги та охорони здоров'я всіх дітей з приділенням першочергової уваги розвитку первинної медико-санітарної допомоги;

с) боротьби з хворобами і недоїданням, у тому числі в межах первинної медико-санітарної допомоги, шляхом, поряд з іншим, застосування легкодоступної технології та надання достатньої кількості поживного продовольства та чистої питної води, беручи до уваги небезпеку і ризик забруднення навколишнього середовища;

d) надання матерям належних послуг по охороні здоров'я у допологовий і післяпологовий періоди;

е) забезпечення інформацією всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і дітей, щодо здоров'я і харчування дітей, переваги грудного годування, гігієни, санітарії середовища перебування дитини і запобігання нещасним випадкам, а також доступу до освіти та підтримки у використанні цих знань;

f) розробки превентивних заходів з охорони здоров'я, керівництва для батьків та навчання і послуг з планування сім'ї.

3. Держави-учасниці вживають будь-яких ефективних і необхідних заходів з метою скасування традиційної практики, що негативно впливає на здоров'я дітей.

4. Держави-учасниці зобов'язані сприяти міжнародному співробітництву і розвивати його з метою поступового досягнення повного здійснення права, яке визнається в цій статті. В зв'язку з цим особлива увага має приділятися потребам країн, що розвиваються.

Стаття 25

Держави-учасниці визнають права дитини, яка віддана компетентними органами на піклування з метою догляду за нею, її захисту або фізичного чи психічного лікування, на періодичну оцінку лікування, наданого дитині, і всіх інших умов, пов'язаних з таким піклуванням про дитину.

Стаття 26

1. Держави-учасниці визнають за кожною дитиною право користуватися благами соціального забезпечення, включаючи соціальне страхування, і вживають необхідних заходів щодо досягнення повного здійснення цього права згідно з їх національним законодавством.

2. Ці блага в міру необхідності надаються з урахуванням наявних ресурсів і можливостей дитини та осіб, які несуть відповідальність за утримання дитини, а також будь-яких міркувань, пов'язаних з одержанням благ дитиною чи від її імені.

Стаття 27

1. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

2. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

3. Держави-учасниці відповідно до національних умов і в межах своїх можливостей вживають необхідних заходів щодо надання допомоги батькам та іншим особам, які виховують дітей, у здійсненні цього права і у випадку необхідності надають матеріальну допомогу і підтримують програми, особливо щодо забезпечення дитини харчуванням, одягом і житлом.

4. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів щодо забезпечення відновлення утримання дитини батьками або іншими особами, які відповідають за дитину як всередині Держави-учасниці, так і за кордоном. Зокрема, якщо особа, яка несе фінансову відповідальність за дитину, і дитина проживають в різних державах, Держави-учасниці сприяють приєднанню до міжнародних угод або укладенню таких угод, а також досягненню інших відповідних домовленостей.

Стаття 28

1. Держави-учасниці визнають право дитини на освіту, і з метою поступового досягнення здійснення цього права на підставі рівних можливостей вони, зокрема:

а) вводять безплатну й обов'язкову початкову освіту;

b) сприяють розвиткові різних форм середньої освіти, як загальної, так і професійної, забезпечують її доступність для всіх дітей та вживають таких заходів, як введення безплатної освіти та надання у випадку необхідності фінансової допомоги;

с) забезпечують доступність вищої освіти для всіх на підставі здібностей кожного за допомогою всіх необхідних засобів;

d) забезпечують доступність інформації і матеріалів у галузі освіти й професійної підготовки для всіх дітей;

е) вживають заходів для сприяння регулярному відвіданню шкіл і зниженню кількості учнів, які залишили школу.

2. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів, щоб шкільна дисципліна була забезпечена методами, що ґрунтуються на повазі до людської гідності дитини та відповідно до цієї Конвенції.

3. Держави-учасниці заохочують і розвивають міжнародне співробітництво з питань, що стосуються освіти, зокрема, з метою сприяння ліквідації невігластва і неписьменності в усьому світі та полегшення доступу до науково-технічних знань і сучасних методів навчання. В цьому зв'язку особлива увага має приділятися потребам країн, що розвиваються.

Стаття 29

1. Держави-учасниці погоджуються щодо того, що освіта дитини має бути спрямована на:

а) розвиток особи, талантів, розумових і фізичних здібностей дитини в найповнішому обсязі;

b) виховання поваги до прав людини та основних свобод, а також принципів, проголошених у Статуті Організації Об'єднаних Націй;

с) виховання поваги до батьків дитини, її культурної самобутності, мови і національних цінностей країни, в якій дитина проживає, країни її походження та до цивілізацій, відмінних від її власної;

d) підготовку дитини до свідомого життя у вільному суспільстві в дусі розуміння, миру, терпимості, рівноправності чоловіків і жінок та дружби між усіма народами, етнічними, національними і релігійними групами, а також особами з корінного населення;

е) виховання поваги до навколишньої природи.

2. Жодна частина цієї статті або статті 28 не тлумачиться як така, що обмежує свободу окремих осіб і органів створювати учбові заклади та керувати ними за умови постійного додержання принципів, викладених у пункті 1 цієї статті, та виконання вимоги того, щоб освіта, яку одержують в таких учбових закладах, відповідала мінімальним нормам, що можуть бути встановлені державою.

Стаття 30

У таких державах, де існують етнічні, релігійні або мовні меншості чи особи з числа корінного населення, дитині, яка належить до таких меншостей чи корінного населення, не може бути відмовлено в праві спільно з іншими членами її групи користуватися своєю культурою, сповідати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою.

Стаття 31

1. Держави-учасниці визнають право дитини на відпочинок і дозвілля, право брати участь в іграх і розважальних заходах, що відповідають її віку, та вільно брати участь у культурному житті та займатися мистецтвом.

2. Держави-учасниці поважають і заохочують право дитини на всебічну участь у культурному і творчому житті та сприяють наданню їй відповідних і рівних можливостей для культурної і творчої діяльності, дозвілля і відпочинку.

Стаття 32

1. Держави-учасниці визнають право дитини на захист від економічної експлуатації та від виконання будь-якої роботи, яка може являти небезпеку для здоров'я, бути перешкодою в одержанні нею освіти чи завдавати шкоди її здоров'ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному та соціальному розвитку.

2. Держави-учасниці вживають законодавчі, адміністративні і соціальні заходи, а також заходи в галузі освіти, з тим щоб забезпечити здійснення цієї статті. 3 цією метою, керуючись відповідними положеннями інших міжнародних документів, Держави-учасниці, зокрема:

а) встановлюють мінімальний вік для прийому на роботу;

b) визначають необхідні вимоги щодо тривалості робочого дня й умови праці;

с) передбачають відповідні види покарань або інші санкції для забезпечення ефективного здійснення цієї статті.

Стаття 33

Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів, включаючи законодавчі, адміністративні та соціальні, а також заходи в галузі освіти, з тим щоб захистити дітей від незаконного зловживання наркотичними засобами та психотропними речовинами, як вони визначені у відповідних міжнародних договорах, та не допускати залучення дітей до протизаконного виробництва таких речовин і торгівлі ними.

Стаття 34

Держави-учасниці зобов'язані захищати дитину від усіх форм сексуальної експлуатації та сексуальних розбещень. 3 цією метою Держави-учасниці, зокрема, вживають на національному, двосторонньому та багатосторонньому рівнях всіх необхідних заходів щодо запобігання:

а) схилянню або примушуванню дитини до будь-якої незаконної сексуальної діяльності;

b) використанню дітей з метою експлуатації у проституції або в іншій незаконній сексуальній практиці;

с) використанню дітей з метою експлуатації у порнографії та порнографічних матеріалах.

Стаття 35

Держави-учасниці вживають на національному, двосторонньому та багатосторонньому рівнях всіх необхідних заходів щодо відвернення викрадень дітей, торгівлі дітьми чи їх контрабанди в будь-яких цілях і в будь-якій формі.

Стаття 36

Держави-учасниці захищають дитину від усіх форм експлуатації, що завдають шкоди будь-якому аспекту добробуту дитини.

Стаття 37

Держави-учасниці забезпечують, щоб:

а) жодна дитина не піддавалась катуванням та іншим жорстоким, нелюдським або принижуючим гідність видам поводження чи покарання. Ні смертна кара, ні довічне тюремне ув'язнення, які не передбачають можливості звільнення, не призначаються за злочини, вчинені особами, молодшими 18 років;

b) жодна дитина не була позбавлена волі незаконним або свавільним чином. Арешт, затримання чи тюремне ув'язнення дитини здійснюються згідно з законом та використовуються лише як крайній захід і протягом якомога більш короткого відповідного періоду часу;

с) гуманне ставлення до кожної позбавленої волі дитини і повагу до гідності її особи з урахуванням потреб осіб її віку. Зокрема, кожна позбавлена волі дитина має бути відокремлена від дорослих, якщо тільки не вважається, що в найкращих інтересах дитини цього не слід робити, та мати право підтримувати зв'язок із своєю сім'єю шляхом листування та побачень, за винятком особливих обставин;

d) кожна позбавлена волі дитина мала право на негайний доступ до правової та іншої відповідної допомоги, а також право оспорювати законність позбавлення її волі перед судом чи іншим компетентним, незалежним і безстороннім органом та право на невідкладне прийняття ними рішень щодо будь-якої такої процесуальної дії.

Стаття 38

1. Держави-учасниці зобов'язані поважати норми міжнародного гуманітарного права, що застосовуються до них у випадку збройних конфліктів і мають відношення до дітей, та забезпечувати їх додержання.

2. Держави-учасниці вживають всіх можливих заходів для забезпечення того, щоб особи, які не досягли 15-річного віку, не брали безпосередньої участі у воєнних діях.

3. Держави-учасниці утримуються від призову будь-якої особи, яка не досягла 15-річного віку, на службу до збройних сил. При вербуванні з числа осіб, які досягли 15-річного віку, але яким ще не виповнилося 18 років, Держави-учасниці прагнуть віддавати перевагу особам більш старшого віку.

4. Згідно з своїми зобов'язаннями за міжнародним гуманітарним правом, пов'язаним із захистом цивільного населення під час збройних конфліктів, Держави-учасниці зобов'язані вживати всіх можливих заходів з метою забезпечення захисту дітей, яких торкається збройний конфлікт, та догляду за ними.

Стаття 39

Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для сприяння фізичному та психологічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка є жертвою будь-яких видів нехтування, експлуатації чи зловживань, катувань чи будь-яких жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження, покарання чи збройних конфліктів. Таке відновлення і реінтеграція мають здійснюватися в умовах, що забезпечують здоров'я, самоповагу і гідність дитини.

Стаття 40

1. Держави-учасниці визнають право кожної дитини, яка, як вважається, порушила кримінальне законодавство, звинувачується або визнається винною в його порушенні, на таке поводження, що сприяє розвиткові у дитини почуття гідності і значущості, зміцнює в ній повагу до прав людини й основних свобод інших та при якому враховуються вік дитини і бажаність сприяння її реінтеграції та виконання нею корисної ролі в суспільстві.

2. 3 цією метою і беручи до уваги відповідні положення міжнародних документів, Держави-учасниці, зокрема, забезпечують, щоб:

а) жодна дитина не вважалася порушником кримінального законодавства, не була звинувачена та визнана винною в його порушенні через дію чи бездіяльність, які не були заборонені національним і міжнародним правом на час їх здійснення;

b) кожна дитина, яка, як вважається, порушила кримінальне законодавство чи звинувачується в його порушенні, мала принаймні такі гарантії:

i) презумпцію невинності, поки її вина не буде доведена згідно із законом;

ii) негайне і безпосереднє інформування її про звинувачення проти неї, а у випадку необхідності, через її батьків чи законних опікунів, та одержання правової й іншої необхідної допомоги при підготовці та здійсненні свого захисту;

iii) невідкладне прийняття рішення з розглядуваного питання компетентним, незалежним і безстороннім органом чи судовим органом у ході справедливого слухання згідно із законом у присутності адвоката чи іншої відповідної особи і, якщо це не вважається таким, що суперечить найкращим інтересам дитини, зокрема, з урахуванням її віку чи становища її батьків або законних опікунів;

iv) свобода від примусу щодо даваних свідчень чи визнання вини; вивчення показань свідків звинувачення або самостійно, або за допомогою інших осіб та забезпечення рівноправної участі свідків захисту та вивчення їх свідчень;

v) якщо вважається, що дитина порушила кримінальне законодавство, повторний розгляд вищим компетентним, незалежним і безстороннім органом чи судовим органом згідно із законом відповідного рішення та будь-яких вжитих у цьому зв'язку заходів;

vi) безплатна допомога перекладача, якщо дитина не розуміє використовуваної мови чи не розмовляє нею;

vii) повна повага її особистого життя на всіх стадіях розгляду.

3. Держави-учасниці прагнуть сприяти створенню законів, процедур, органів і установ, що мають безпосереднє відношення до дітей, які, як вважається, порушили кримінальне законодавство, звинувачуються чи визнаються винними в його порушенні, і зокрема:

а) встановленню мінімального віку, нижче якого діти вважаються нездатними порушити кримінальне законодавство;

b) у випадку необхідності і бажаності вжиттю заходів щодо поводження з такими дітьми без використання судового розгляду за умов повного додержання прав людини і правових гарантій.

4. Необхідна наявність таких різних заходів, як догляд, положення про опіку і нагляд, консультативні послуги, призначення випробного строку виховання, програми навчання і професійної підготовки, та інших форм догляду, що замінюють догляд в установах, з метою забезпечення такого поводження з дитиною, яке забезпечувало б її добробут і відповідало її становищу та характеру злочину.

Стаття 41

Жодне в цій Конвенції не торкається будь-яких положень, які більшою мірою сприяють здійсненню прав дитини і можуть міститися:

а) в законі Держави-учасниці, або

b) в нормах міжнародного права, що діють щодо даної держави.

Частина II

Стаття 42

Держави-учасниці зобов'язані, використовуючи належні та дійові засоби, широко інформувати про принципи і положення Конвенції як дорослих, так і дітей.

Стаття 43

1. 3 метою розгляду прогресу, досягнутого Державами-учасницями щодо виконання зобов'язань, взятих згідно з цією Конвенцією, засновується Комітет по правах дитини, який здійснює функції, передбачені нижче.

2. Комітет складається з вісімнадцяти експертів, що відзначаються високими моральними якостями та визнаною компетентністю в галузі, охоплюваній цією Конвенцією. Членів Комітету обирають Держави-учасниці з числа своїх громадян, вони виступають в особистій якості, при цьому приділяється увага справедливому географічному розподілу, а також головним правовим системам.

3. Членів Комітету обирають таємним голосуванням із числа внесених до списку осіб, висунутих Державами-учасницями. Кожна Держава-учасниця може висувати одну особу з числа своїх громадян.

4. Первісні вибори в Комітет проводяться не пізніше ніж через шість місяців з дня набуття чинності цією Конвенцією, а надалі - раз на два роки. Принаймні за чотири місяці до дня кожних виборів Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй звертається до Держав-учасниць з листом, пропонуючи їм подати свої кандидатури протягом двох місяців. Потім Генеральний секретар складає в алфавітному порядку список всіх висунутих таким чином осіб із зазначенням Держав-учасниць, які висунули цих осіб, та представляє цей список Державам-учасницям цієї Конвенції.

5. Вибори проводяться на нарадах Держав-учасниць, які скликає Генеральний секретар у центральних установах Організації Об'єднаних Націй. На нарадах, де дві третини Держав-учасниць складають кворум, обраними до складу Комітету є ті кандидати, які дістали найбільшу кількість голосів і абсолютну більшість голосів представників Держав-учасниць, що присутні та беруть участь у голосуванні.

6. Члени Комітету обираються на чотирирічний строк. Вони мають право бути переобраними у випадку повторного висунення їх кандидатур. Строк повноважень п'яти членів, обраних на перших виборах, минає в кінці дворічного періоду; негайно після перших виборів імена цих п'яти членів визначаються голови наради шляхом жеребкування.

7. У випадку смерті або відставки якого-небудь члена Комітету або якщо він чи вона з якоїсь іншої причини не може більше виконувати обов'язки члена Комітету, Держава-учасниця, що висунула даного члена Комітету, призначає іншого експерта з числа своїх громадян на строк, що залишився, за умови схвалення Комітетом.

8. Комітет встановлює власні правила процедури.

9. Комітет обирає своїх службових осіб на дворічний строк.

10. Сесії Комітету, як правило, проводяться в центральних установах Організації Об'єднаних Націй або в будь-якому іншому відповідному місці, визначеному Комітетом. Комітет, як правило, проводить сесії щорічно. Тривалість сесії Комітету визначається і при необхідності переглядається на нарадах Держав-учасниць цієї Конвенції за умови схвалення Генеральною Асамблеєю.

11. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй надає необхідні персонал і матеріальні засоби для ефективного здійснення Комітетом своїх функцій відповідно до цією Конвенції.

12. Члени Комітету, заснованого відповідно до цієї Конвенції, одержують схвалювану Генеральною Асамблеєю винагороду з коштів Організації Об'єднаних Націй в порядку та на умовах, встановлених Генеральною Асамблеєю.

__________
Згідно зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 
21 грудня 1995 року та ратифікованими Законом України "Про прийняття зміни до Конвенції про права дитини" від 3 квітня 2003 року № 717-IV.

Стаття 44

1. Держави-учасниці зобов'язані подавати Комітету через Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй доповіді про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у Конвенції прав та прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав:

а) протягом двох років після набуття чинності цією Конвенцією для відповідної Держави-учасниці;

b) надалі - кожні п'ять років.

2. У доповідях, які подаються відповідно до цієї статті, зазначаються фактори і труднощі, якщо такі є, що впливають на ступінь виконання зобов'язань за цією Конвенцією. Доповіді містять також достатню інформацію, з тим щоб забезпечити Комітету повне розуміння дії Конвенції у даній країні.

3. Державі-учасниці, яка подала Комітету всебічну первинну інформацію, немає необхідності повторювати у наступних доповідях, що подаються відповідно до пункту 1 підпункту b цієї статті, раніше викладену основну інформацію.

4. Комітет може запитувати у Держав-учасниць додаткову інформацію, що стосується здійснення цієї Конвенції.

5. Доповіді про діяльність Комітету раз на два роки представляються Генеральній Асамблеї через Економічну та Соціальну Раду.

6. Держави-учасниці забезпечують широку гласність своїм доповідям у власних країнах.

Стаття 45

3 метою сприяння ефективному здійсненню Конвенції та заохочення міжнародного співробітництва в галузі, охоплюваній цією Конвенцією:

а) спеціалізовані установи, Дитячий фонд Організації Об'єднаних Націй та інші органи Організації Об'єднаних Націй мають право бути представленими при розгляді питань про здійснення таких положень цієї Конвенції, які входять до сфери їх повноважень. Комітет може запропонувати спеціалізованим установам, Дитячому фонду Організації Об'єднаних Націй та іншим компетентним органам, якщо він вважає це за доцільне, подавати висновки експертів щодо здійснення Конвенції у тих галузях, які входять до сфери їх відповідних повноважень. Комітет може запропонувати спеціалізованим установам, Дитячому фонду Організації Об'єднаних Націй та іншим органам Організації Об'єднаних Націй подавати доповіді про здійснення Конвенції у галузях, що входять до сфери їх діяльності;

b) Комітет направляє, якщо він вважає за доцільне, до спеціалізованих установ, Дитячого фонду Організації Об'єднаних Націй та інших компетентних органів будь-які доповіді Держав-учасниць, в яких вміщені прохання про технічну консультацію чи допомогу або йдеться про потреби в цьому, зазначені зауваження та пропозиції Комітету, якщо такі є, щодо таких прохань чи зауважень;

с) Комітет може рекомендувати Генеральній Асамблеї запропонувати Генеральному секретарю провести від її імені дослідження з питань, що стосуються прав дитини;

d) Комітет може вносити пропозиції і рекомендації загального характеру, засновані на інформації, одержаній відповідно до статей 44 і 45 цієї Конвенції. Такі пропозиції і рекомендації загального характеру направляються будь-якій зацікавленій Державі-учасниці і повідомляються Генеральній Асамблеї поряд із зауваженнями Держав-учасниць, якщо такі є.

Частина III

Стаття 46

Ця Конвенція відкрита для підписання її всіма державами.

Стаття 47

Ця Конвенція підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 48

Ця Конвенція відкрита для приєднання до неї будь-якої держави. Документи про приєднання здаються на зберігання Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 49

1. Ця Конвенція набуває чинності на тридцятий день після дати здачі на зберігання Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

2. Для кожної держави, яка ратифікує цю Конвенцію або приєднується до неї після здачі на зберігання двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, ця Конвенція набирає чинності на тридцятий день після здачі такою державою на зберігання її ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

Стаття 50

1. Будь-яка Держава-учасниця може запропонувати поправку і подати її Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй. Генеральний секретар потім направляє запропоновану поправку Державам-учасницям з проханням повідомити його, чи висловлюються вони за скликання конференції Держав-учасниць з метою розгляду цих пропозицій і проведення по них голосування. Якщо протягом чотирьох місяців, починаючи з дати такого повідомлення, принаймні третина Держав-учасниць висловиться за таку конференцію, Генеральний секретар скликає цю конференцію під егідою Організації Об'єднаних Націй. Будь-яка поправка, прийнята більшістю Держав-учасниць, які присутні та голосують на цій конференції, подається Генеральній Асамблеї на її затвердження.

2. Поправка, прийнята згідно з пунктом 1 цієї статті, набуває чинності після затвердження її Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй та прийняття її більшістю у дві третини Держав-учасниць.

3. Коли поправка набуває чинності, вона стає обов'язковою для тих Держав-учасниць, які її прийняли, а для інших Держав-учасниць залишаються обов'язковими положення цієї Конвенції і будь-які попередні поправки, які вони прийняли.

Стаття 51

1. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй отримує та розсилає всім державам текст застережень, зроблених державами у момент ратифікації або приєднання.

2. Застереження, не сумісні з цілями і завданнями цієї Конвенції, не допускаються.

3. Застереження можуть бути зняті у будь-який час шляхом відповідного повідомлення, направленого Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй, який потім повідомляє про це всі держави. Таке повідомлення набуває чинності з дня отримання його Генеральним секретарем.

Стаття 52

Будь-яка Держава-учасниця може денонсувати цю Конвенцію шляхом письмового повідомлення Генерального секретаря Організації Об'єднаних Надій. Денонсація набуває чинності через рік після отримання повідомлення Генеральним секретарем.

Стаття 53

Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй є депозитарієм цієї Конвенції.

Стаття 54

Оригінал цієї Конвенції, арабський, китайський, англійський, французький, російський та іспанський тексти якої є рівноавтентичними, здається на зберігання Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй.

На посвідчення чого повноважні представники, що підписалися нижче, належним чином уповноважені на те своїми відповідними урядами, підписали цю Конвенцію.

                               

                    З А К О Н   У К Р А Ї Н И 
                   Про загальну середню освіту 
  ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999, N 28, ст.230 ) 
{ Із змінами, внесеними згідно із Законом 
  N 1642-III ( 1642-14 ) від 06.04.2000, ВВР, 2000, N 27, ст.213 } 
{ Додатково див. Закон 
  N 2120-III ( 2120-14 ) від 07.12.2000, ВВР, 2001, N 2-3, ст.10 } 
{ Із змінами, внесеними згідно із Законами 
  N 2905-III ( 2905-14 ) від 20.12.2001, ВВР, 2002, N 12-13, ст.92 
  N  380-IV  (  380-15 ) від 26.12.2002, ВВР, 2003, N 10-11, ст.86 
  N 1344-IV  ( 1344-15 ) від 27.11.2003, ВВР, 2004, N 17-18, ст.250 
  N 2285-IV  ( 2285-15 ) від 23.12.2004, ВВР, 2005, N 7-8, ст.162 
  N 2505-IV  ( 2505-15 ) від 25.03.2005, ВВР, 2005, N 17, N 18-19, 
                                                           ст.267 
  N 3235-IV  ( 3235-15 ) від 20.12.2005, ВВР, 2006, N 9, N 10-11, 
                                                           ст.96 
  N  489-V   (  489-16 ) від 19.12.2006, ВВР, 2007, N 7-8, ст.66 } 
          { Додатково див. Рішення Конституційного Суду 
            N 6-рп/2007 ( v0a6p710-07 ) від 09.07.2007 } 
{ Із змінами, внесеними згідно із Законами 
  N 107-VI ( 107-17 ) від 28.12.2007, ВВР, 2008, N 5-6, N 7-8, ст.78 
                              - зміни діють по 31 грудня 2008 року } 
          { Додатково див. Рішення Конституційного Суду 
            N 10-рп/2008 ( v010p710-08 ) від 22.05.2008 } 
{ Із змінами, внесеними згідно із Законами 
  N  309-VI (  309-17 ) від 03.06.2008, ВВР, 2008, N 27-28, ст.253 
  N 2442-VI ( 2442-17 ) від 06.07.2010, ВВР, 2010, N 46, ст.545 
  N 3701-VI ( 3701-17 ) від 06.09.2011, ВВР, 2012, N 15, ст.96 
  N 5029-VI ( 5029-17 ) від 03.07.2012, ВВР, 2013, N 23, ст.218 
  N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012, ВВР, 2014, N 2-3, ст.41 } 
   { у тексті Закону слова "Міністерство освіти України" в усіх 
     відмінках замінено  словами "центральний  орган виконавчої 
     влади, що забезпечує формування державної політики у сфері 
     освіти" у відповідному відмінку; 
     слова  "Міністерством  охорони  здоров’я України" замінено 
     словами   "центральним   органом   виконавчої   влади,  що 
     забезпечує  формування  державної політики у сфері охорони 
     здоров’я"   згідно   із   Законом  N  5460-VI  ( 5460-17 ) 
     від 16.10.2012 } 
 
     Цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади 
функціонування і розвитку системи загальної середньої  освіти,  що 
сприяє  вільному  розвитку  людської особистості,  формує цінності 
правового демократичного суспільства в Україні. 
 

                   Розділ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 

     Стаття 1. Законодавство України про загальну середню освіту 

     Законодавство України про загальну середню  освіту  базується 
на  Конституції  України  (  254к/96-ВР  )  і складається з Закону 
України  "Про  освіту"  (   1060-12   ),   цього   Закону,   інших 
нормативно-правових актів та міжнародних договорів України,  згода 
на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. 

     Стаття 2. Основні завдання законодавства України про загальну 
               середню освіту 

     Основними завданнями   законодавства   України  про  загальну 
середню освіту є: 

     забезпечення права громадян на  доступність  і  безоплатність 
здобуття повної загальної середньої освіти; 

     забезпечення необхідних   умов   функціонування   і  розвитку 
загальної середньої освіти; 

     забезпечення нормативно-правової  бази  щодо   обов'язковості 
повної загальної середньої освіти; 

     визначення структури та змісту загальної середньої освіти; 

     визначення органів управління  системою  загальної  середньої 
освіти та їх повноважень; 

     визначення прав  та  обов'язків учасників навчально-виховного 
процесу,  встановлення відповідальності за порушення законодавства 
про загальну середню освіту. 

     Стаття 3. Загальна середня освіта 

     Загальна середня  освіта  - цілеспрямований процес оволодіння 
систематизованими  знаннями  про  природу,  людину,   суспільство, 
культуру   та   виробництво  засобами  пізнавальної  і  практичної 
діяльності,  результатом якого  є  інтелектуальний,  соціальний  і 
фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і 
трудової діяльності. 

     Загальна середня освіта  є  обов'язковою  основною  складовою 
безперервної освіти. 

     Загальна середня освіта спрямована на забезпечення всебічного 
розвитку особистості шляхом навчання та виховання, які грунтуються 
на    загальнолюдських    цінностях   та   принципах   науковості, 
полікультурності,  світського   характеру   освіти,   системності, 
інтегративності,   єдності   навчання   і  виховання,  на  засадах 
гуманізму,  демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між 
націями  і  народами  в  інтересах  людини,  родини,  суспільства, 
держави. 

     Стаття 4. Система загальної середньої освіти 

     Систему загальної середньої освіти становлять: 

     загальноосвітні навчальні   заклади   всіх   типів   і   форм 
власності,  у  тому числі для громадян,  які потребують соціальної 
допомоги   та   соціальної    реабілітації,    навчально-виробничі 
комбінати,  позашкільні  заклади,  науково-методичні  установи  та 
органи управління системою загальної  середньої  освіти,  а  також 
професійно-технічні   та   вищі   навчальні  заклади  I-II  рівнів 
акредитації, що надають повну загальну середню освіту. 

     Стаття 5. Завдання загальної середньої освіти 

     Завданнями загальної середньої освіти є: 

     виховання громадянина України; 

     формування особистості  учня   (вихованця),   розвиток   його 
здібностей і обдарувань, наукового світогляду; 

     виконання вимог   Державного  стандарту  загальної  середньої 
освіти,  підготовка  учнів  (вихованців)  до  подальшої  освіти  і 
трудової діяльності; 

     виховання в учнів (вихованців) поваги до Конституції України, 
державних символів України,  прав і свобод людини  і  громадянина, 
почуття  власної гідності,  відповідальності перед законом за свої 
дії, свідомого ставлення до обов'язків людини і громадянина; 

     реалізація права  учнів  (вихованців)  на  вільне  формування 
політичних і світоглядних переконань; 

     виховання шанобливого ставлення до родини, поваги до народних 
традицій  і  звичаїв,  державної  мови,  регіональних  мов або мов 
меншин  та рідної мови, національних цінностей Українського народу 
та  інших  народів  і  націй;  { Абзац сьомий статті 5 із змінами, 
внесеними згідно із Законом N 5029-VI ( 5029-17 ) від 03.07.2012 } 

     виховання свідомого  ставлення  до свого здоров'я та здоров'я 
інших  громадян  як  найвищої  соціальної   цінності,   формування 
гігієнічних навичок і засад здорового способу життя,  збереження і 
зміцнення фізичного та психічного здоров'я учнів (вихованців). 

     Стаття 6. Здобуття повної загальної середньої освіти 

     1. Громадянам України  незалежно  від  раси,  кольору  шкіри, 
політичних,  релігійних та інших переконань,  статі,  етнічного та 
соціального походження,  майнового стану, місця проживання, мовних 
або   інших   ознак  забезпечується  доступність  і  безоплатність 
здобуття  повної  загальної  середньої  освіти   у   державних   і 
комунальних навчальних закладах. 

     2. Громадяни України мають право на здобуття повної загальної 
середньої освіти у приватних навчальних закладах. 

     3. Здобуття повної загальної середньої  освіти  у  навчальних 
закладах незалежно від підпорядкування, типів і форм власності має 
відповідати  вимогам  Державного  стандарту  загальної   середньої 
освіти. 

     4. Іноземці  та  особи  без  громадянства,  які перебувають в 
Україні на законних підставах,  здобувають повну загальну  середню 
освіту у порядку, встановленому для громадян України. 

     5. Відповідальність  за  здобуття  повної загальної середньої 
освіти дітьми покладається на їх батьків,  а дітьми,  позбавленими 
батьківського  піклування,  -  на  осіб,  які  їх  замінюють,  або 
навчальні заклади, де вони виховуються. 

     Стаття 7. Мова навчання і виховання у загальноосвітніх 
               навчальних закладах 

     Мова  навчання  і  виховання  у  загальноосвітніх  навчальних 
закладах  визначається  статтею  20  Закону  України  "Про  засади 
державної мовної політики" ( 5029-17 ).
{   Стаття  7  в  редакції  Закону  N  5029-VI  (  5029-17  )  від 
03.07.2012 } 
 
     Розділ II. ЗАГАЛЬНООСВІТНІ ТА ІНШІ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ 
                  СИСТЕМИ ЗАГАЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ 

     Стаття 8. Загальноосвітній навчальний заклад 

     1. Загальноосвітній навчальний заклад - навчальний заклад, що 
забезпечує реалізацію права громадян на загальну середню освіту. 

     Загальноосвітній навчальний заклад,  заснований на  приватній 
формі  власності,  здійснює свою діяльність за наявності ліцензії, 
виданої в установленому законодавством України порядку. 

     2.    Загальноосвітній   навчальний   заклад,   що   здійснює 
інноваційну   діяльність,  може  мати  статус  експериментального. 
Статус  експериментального  не змінює підпорядкування, тип і форму 
власності  загальноосвітнього  навчального  закладу. Положення про 
експериментальний      загальноосвітній      навчальний     заклад 
затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує 
формування державної політики у сфері освіти. 

     Стаття 9.  Типи загальноосвітніх та інших навчальних закладів 
                системи загальної середньої освіти 

     1.   Відповідно  до  освітнього  рівня,  який  забезпечується 
загальноосвітнім навчальним закладом (I ступінь - початкова школа, 
що забезпечує початкову загальну  освіту,  II  ступінь  -  основна 
школа, що забезпечує базову загальну середню освіту, III ступінь - 
старша школа,  що забезпечує повну  загальну  середню  освіту,  як 
правило,  з  профільним  спрямуванням  навчання),  та особливостей 
учнівського  контингенту  існують  різні   типи   загальноосвітніх 
навчальних   закладів.  Школи  кожного  з  трьох  ступенів  можуть 
функціонувати разом або самостійно. 

     До загальноосвітніх навчальних закладів належать: 

     школа I-III ступенів; 

     спеціалізована школа  (школа-інтернат)   I-III   ступенів   з 
поглибленим вивченням окремих предметів та курсів; 

     гімназія (гімназія-інтернат)   -   навчальний  заклад  II-III 
ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів  відповідно  до 
профілю; 

     колегіум (колегіум-інтернат)   -   навчальний  заклад  II-III 
ступенів філологічно-філософського та (або)  культурно-естетичного 
профілю; 

     ліцей (ліцей-інтернат)  -  навчальний  заклад  III  ступеня з 
профільним навчанням та допрофесійною підготовкою  (може  надавати 
освітні послуги II ступеня, починаючи з 8 класу); 

     школа-інтернат I-III ступенів - навчальний заклад з частковим 
або повним утриманням за рахунок  держави  дітей,  які  потребують 
соціальної допомоги; 

     спеціальна школа (школа-інтернат) I-III ступенів - навчальний 
заклад для дітей,  які  потребують  корекції  фізичного  та  (або) 
розумового розвитку; 

     санаторна школа  (школа-інтернат) I-III ступенів - навчальний 
заклад з відповідним профілем для дітей,  які потребують тривалого 
лікування; 

     школа соціальної  реабілітації - навчальний заклад для дітей, 
які потребують особливих умов виховання  (створюється  окремо  для 
хлопців і дівчат); 

     вечірня (змінна)  школа  II-III  ступенів - навчальний заклад 
для громадян,  які не мають можливості навчатися у школах з денною 
формою навчання; 

     навчально-реабілітаційний центр - навчальний заклад для дітей 
з особливими освітніми  потребами,  зумовленими  складними  вадами 
розвитку.
{  Частина  перша статті 9 в редакції Закону N 2442-VI ( 2442-17 ) 
від 06.07.2010 } 
     2. Інші навчальні заклади системи загальної середньої освіти: 

     позашкільний навчально-виховний  заклад  -  навчальний заклад 
для виховання дітей та задоволення їх потреб у  додатковій  освіті 
за   інтересами   (науковими,   технічними,  художньо-естетичними, 
спортивними тощо); 

     міжшкільний навчально-виробничий комбінат - навчальний заклад 
для забезпечення потреб учнів загальноосвітніх навчальних закладів 
у профорієнтаційній, допрофесійній, професійній підготовці; 

     професійно-технічний навчальний заклад  -  навчальний  заклад 
для  забезпечення  потреб громадян у професійно-технічній і повній 
загальній середній освіті; 

     вищий навчальний заклад I-II рівнів акредитації -  навчальний 
заклад      для      задоволення      потреб      громадян      за 
освітньо-кваліфікаційними   рівнями   молодшого   спеціаліста    і 
бакалавра  з  одночасним  завершенням  здобуття  повної  загальної 
середньої освіти. 

     3.  Загальноосвітні  навчальні  заклади  можуть  створювати у 
своєму  складі  класи  (групи) з вечірньою (заочною), дистанційною 
формою  навчання,  класи  (групи)  з поглибленим вивченням окремих 
предметів,  спеціальні  та  інклюзивні  класи для навчання дітей з 
особливими  освітніми  потребами.  {  Абзац перший частини третьої 
статті  9  із  змінами,  внесеними  згідно із  Законом  N  2442-VI 
( 2442-17 ) від 06.07.2010 } 

     Загальноосвітні навчальні     заклади      незалежно      від 
підпорядкування,  типів  і  форм  власності  можуть  мати у своєму 
складі  інтернати  з  частковим  або   повним   утриманням   учнів 
(вихованців) за рахунок власника. 

     Загальноосвітні навчальні     заклади    можуть    створювати 
навчально-виховні комплекси у складі  навчальних  закладів  різних 
типів   і  рівнів  акредитації  для  задоволення  допрофесійних  і 
професійних запитів громадян, а також навчально-виховні об'єднання 
з   дошкільними   та   позашкільними   навчальними  закладами  для 
задоволення освітніх і культурно-освітніх потреб. 

     Загальноосвітні навчальні    заклади     для     задоволення 
допрофесійних,  професійних  запитів  та культурно-освітніх потреб 
громадян можуть входити до складу освітніх округів,  спілок, інших 
об'єднань,  у  тому  числі  за  участі навчальних закладів системи 
дошкільної, загальної           середньої,           позашкільної, 
професійно-технічної   та  вищої  освіти  різних  типів  і  рівнів 
акредитації,  закладів  культури,  фізичної  культури  та  спорту, 
підприємств  і  громадських  організацій.  Положення  про освітній 
округ затверджується  Кабінетом  Міністрів України ( 777-2010-п ). 
{  Частину  третю  статті  9 доповнено абзацом четвертим згідно із 
Законом N 2442-VI ( 2442-17 ) від 06.07.2010 } 

     4.      Перелік     спеціальних     загальноосвітніх     шкіл 
(шкіл-інтернатів)   визначається  центральним  органом  виконавчої 
влади,  що забезпечує формування державної політики у сфері освіти 
за   погодженням   з  центральним  органом  виконавчої  влади,  що 
забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. 

     5. Положення   про    загальноосвітні    навчальні    заклади 
(  964-2000-п,  778-2010-п  )  затверджуються  Кабінетом Міністрів 
України. 

     Загальноосвітній навчальний  заклад  на  основі Положення про 
загальноосвітні   навчальні   заклади   розробляє   статут,   який 
затверджується    власником    (для   державних   та   комунальних 
загальноосвітніх  навчальних  закладів   -   відповідним   органом 
управління  освітою)  та  реєструється місцевим органом виконавчої 
влади або органом місцевого самоврядування. 

     Стаття 10. Статус загальноосвітнього навчального закладу 

     1. Загальноосвітній навчальний заклад є юридичною особою.  За 
своїми  організаційно-правовими  формами загальноосвітні навчальні 
заклади можуть  бути  державної,  комунальної  та  приватної  форм 
власності. 

     2. Статус  державного має загальноосвітній навчальний заклад, 
заснований на державній формі власності. 

     3. Статус  комунального   має   загальноосвітній   навчальний 
заклад, заснований на комунальній формі власності. 

     4. Статус  приватного має загальноосвітній навчальний заклад, 
заснований на приватній формі власності. 

     Стаття 11. Створення, реорганізація та ліквідація 
                загальноосвітнього навчального закладу 

     1. Державні  та  комунальні загальноосвітні навчальні заклади 
створюються відповідно центральними, місцевими органами виконавчої 
влади   або   органами   місцевого  самоврядування  з  урахуванням 
соціально-економічних,  національних,  культурно-освітніх і мовних 
потреб   за  наявності  необхідної  кількості  учнів  (вихованців) 
відповідно  до  встановлених  нормативів  наповнюваності   класів, 
необхідної   матеріально-технічної   та  науково-методичної  бази, 
педагогічних кадрів у порядку,  встановленому Кабінетом  Міністрів 
України. 

     2. Рішення   про   створення   комунальних   загальноосвітніх 
навчальних  закладів  для   дітей-сиріт   і   дітей,   позбавлених 
батьківського   піклування,   спеціальних   загальноосвітніх  шкіл 
(шкіл-інтернатів) для дітей,  які потребують корекції фізичного та 
(або) розумового розвитку,  приймаються Радою міністрів Автономної 
Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими 
державними  адміністраціями  за  погодженням з центральним органом 
виконавчої  влади,  що  забезпечує формування державної політики у 
сфері освіти. 

     3. Рішення  про  створення  гімназій,   ліцеїв,   колегіумів, 
спеціалізованих шкіл (шкіл-інтернатів),  заснованих на комунальній 
формі  власності,  приймаються  за  поданням  відповідних  органів 
управління  освітою  Радою  міністрів  Автономної Республіки Крим, 
обласними,  Київською  та  Севастопольською  міськими   державними 
адміністраціями. 

     4. Рішення   про   створення  загальноосвітнього  навчального 
закладу,  заснованого на приватній  формі  власності,  приймається 
засновником  (власником)  у порядку,  встановленому законодавством 
України. 

     5.  Рішення  про  створення  шкіл соціальної реабілітації, їх 
підпорядкованість  і  джерела  фінансування  приймається Кабінетом 
Міністрів  України  за  поданням  центрального  органу  виконавчої 
влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти. 

     6. Реорганізація  і  ліквідація  загальноосвітніх  навчальних 
закладів   проводяться  у  порядку,  встановленому  законодавством 
України. 

     Реорганізація і   ліквідація   загальноосвітніх    навчальних 
закладів  у сільській місцевості,  заснованих на комунальній формі 
власності, допускаються лише за згодою територіальних громад. 
 

     Розділ III.  ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ У 
                    ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ 

     Стаття 12. Термін навчання 

     1. Термін навчання для здобуття  повної  загальної  середньої 
освіти  у  загальноосвітніх  навчальних  закладах  I-III  ступенів 
становить  11  років:  {  Абзац перший частини першої статті 12 із 
змінами,  внесеними  згідно із  Законом  N 2442-VI ( 2442-17 ) від 
06.07.2010 } 

     у загальноосвітніх навчальних закладах I ступеня - 4 роки; 

     у загальноосвітніх навчальних закладах II ступеня - 5 років; 

     у  загальноосвітніх навчальних закладах III ступеня - 2 роки. 
{  Абзац  четвертий частини першої статті 12 із змінами, внесеними 
згідно із Законом N 2442-VI ( 2442-17 ) від 06.07.2010 } 

     2. Термін навчання у загальноосвітніх навчальних закладах для 
дітей,  які  потребують  корекції  фізичного  та  (або) розумового 
розвитку   (  585-2003-п  ),  встановлюється  Кабінетом  Міністрів 
України. 

     3.  У  професійно-технічних та вищих навчальних закладах I-II 
рівнів  акредитації  термін  здобуття  повної  загальної середньої 
освіти  встановлюється  центральним  органом  виконавчої влади, що 
забезпечує формування державної політики у сфері освіти. 

     Стаття 13. Форми навчання 

     Навчально-виховний   процес   у  загальноосвітніх  навчальних 
закладах   здійснюється  за  груповою  та  індивідуальною  формами 
навчання,   положення   про   які   затверджує  центральний  орган 
виконавчої  влади,  що  забезпечує формування державної політики у 
сфері освіти. 

     Бажаючим надається право і створюються умови для прискореного 
закінчення школи, складання іспитів екстерном. 

     Стаття 14. Наповнюваність класів загальноосвітніх навчальних 
                закладів 

     1. Наповнюваність класів загальноосвітніх навчальних закладів 
не повинна перевищувати 30 учнів. 

     2. У загальноосвітніх  навчальних  закладах,  розташованих  у 
селах,    селищах,   кількість   учнів   у   класах   визначається 
демографічною ситуацією,  але повинна  становити  не  менше  п'яти 
осіб.  При  меншій  кількості учнів у класі заняття проводяться за 
індивідуальною формою навчання. 

     3.  Порядок  поділу  класів  на  групи  при  вивченні окремих 
предметів  встановлюється центральним органом виконавчої влади, що 
забезпечує   формування  державної  політики  у  сфері  освіти  за 
погодженням  з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує 
формування державної фінансової політики.
{  Частина  третя  статті  14  із  змінами,  внесеними  згідно  із 
Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 } 
     4.  Для  спеціальних  загальноосвітніх шкіл (шкіл-інтернатів) 
кількість   учнів   у   класі   визначається  центральним  органом 
виконавчої  влади,  що  забезпечує формування державної політики у 
сфері  освіти  за  погодженням  із  центральним органом виконавчої 
влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони 
здоров'я  і  центральним  органом  виконавчої влади, що забезпечує 
формування державної фінансової політики.
{  Частина  четверта  статті  14  із  змінами, внесеними згідно із 
Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 } 
     5.  Кількість учнів у групах продовженого дня та вихованців у 
групах    загальноосвітніх    навчальних   закладів   усіх   типів 
визначається  центральним  органом виконавчої влади, що забезпечує 
формування  державної  політики  у  сфері  освіти за погодженням з 
центральним  органом  виконавчої  влади,  що забезпечує формування 
державної фінансової політики.
{  Частина  п'ята  статті  14  із  змінами,  внесеними  згідно  із 
Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 } 
     Стаття 15. Навчальні плани та навантаження учнів 

     1. Базовий  навчальний   план   загальноосвітніх   навчальних 
закладів  (далі  -  Базовий навчальний план) визначає структуру та 
зміст загальної середньої освіти через  інваріантну  і  варіативну 
складові,  які  встановлюють  погодинне та змістове співвідношення 
між освітніми галузями (циклами  навчальних  предметів),  гранично 
допустиме  навчальне навантаження учнів та загальнорічну кількість 
навчальних годин.  Інваріантна складова змісту загальної середньої 
освіти формується на державному рівні,  є єдиною для всіх закладів 
загальної середньої  освіти,  визначається  через  освітні  галузі 
Базового  навчального плану.  Варіативна складова змісту загальної 
середньої освіти формується загальноосвітнім навчальним закладом з 
урахуванням   особливостей   регіону  та  індивідуальних  освітніх 
запитів  учнів   (вихованців).   Базовий   навчальний   план   для 
загальноосвітніх     навчальних     закладів     незалежно     від 
підпорядкування,  типів і форм власності затверджується  Кабінетом 
Міністрів України. 

     2.  На  основі  Базового  навчального плану центральний орган 
виконавчої  влади,  що  забезпечує формування державної політики у 
сфері    освіти    затверджує    типові    навчальні   плани   для 
загальноосвітніх     навчальних     закладів     незалежно     від 
підпорядкування,  типів  і  форм  власності.  У типових навчальних 
планах  освітні  галузі реалізуються в навчальні предмети та курси 
інваріантної  та  варіативної складових змісту загальної середньої 
освіти. 

     Типові навчальні   плани   встановлюють   сумарне    гранично 
допустиме  навчальне  навантаження  учнів.  { Абзац другий частини 
другої статті 15 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2442-VI 
( 2442-17 ) від 06.07.2010 } 
 

     { Абзац третій частини другої статті 15 виключено на підставі 
Закону N 2442-VI ( 2442-17 ) від 06.07.2010 } 
     {  Абзац  четвертий  частини  другої  статті  15 виключено на 
підставі Закону N 2442-VI ( 2442-17 ) від 06.07.2010 } 
     { Абзац п'ятий частини другої статті 15 виключено на підставі 
Закону N 2442-VI ( 2442-17 ) від 06.07.2010 } 
     { Абзац шостий частини другої статті 15 виключено на підставі 
Закону N 2442-VI ( 2442-17 ) від 06.07.2010 } 
     { Абзац сьомий частини другої статті 15 виключено на підставі 
Закону N 2442-VI ( 2442-17 ) від 06.07.2010 } 
     {  Абзац  восьмий  частини  другої  статті  15  виключено  на 
підставі Закону N 2442-VI ( 2442-17 ) від 06.07.2010 } 
 
     3. На  основі  типових  навчальних  планів   загальноосвітнім 
навчальним   закладом   складається   робочий  навчальний  план  з 
конкретизацією  варіативної  складової   і   визначенням   профілю 
навчання. 

     Робочі навчальні     плани     державних     і    комунальних 
загальноосвітніх навчальних  закладів  затверджуються  відповідним 
органом  управління  освітою.  Робочі  навчальні  плани  приватних 
загальноосвітніх навчальних закладів погоджуються  з  відповідними 
органами управління освітою. 

     Робочі   навчальні   плани   професійно-технічних   і   вищих 
навчальних  закладів  I-II  рівнів акредитації, в частині здобуття 
повної загальної середньої освіти, розробляються на основі типових 
навчальних  планів  для  загальноосвітніх  навчальних  закладів та 
погоджуються з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує 
формування державної політики у сфері освіти. 

     Експериментальні робочі   навчальні   плани   складаються,  з 
урахуванням   типових   навчальних    планів,    загальноосвітніми 
навчальними закладами, що мають статус експериментальних. 

     Запровадження експериментальних  робочих  навчальних  планів, 
нових  освітніх програм, педагогічних новацій і технологій можливе 
лише   за   рішенням  центрального  органу  виконавчої  влади,  що 
забезпечує формування державної політики у сфері освіти. 

     Стаття 16.  Навчальний рік та режим роботи загальноосвітнього 
                 навчального закладу 

     1. Навчальний  рік  у  загальноосвітніх  навчальних  закладах 
незалежно    від   підпорядкування,   типів   і   форм   власності 
розпочинається у День знань - 1 вересня і закінчується не  пізніше 
1 липня наступного року. 
 

     {  Частину  другу  статті  16  виключено  на  підставі Закону 
N 2442-VI ( 2442-17 ) від 06.07.2010 } 
 
     3. Структура   навчального  року  (за  чвертями,  півріччями, 
семестрами)  та  тривалість   навчального   тижня   встановлюються 
загальноосвітнім  навчальним закладом у межах часу,  передбаченого 
робочим навчальним планом,  за погодженням з  відповідним  органом 
управління освітою. 

     4. Режим   роботи   загальноосвітнього   навчального  закладу 
визначається  ним  на  основі  нормативно-правових  актів  та   за 
погодженням       з       відповідним       органом      державної 
санітарно-епідеміологічної служби. 

     5. Тривалість уроків у загальноосвітніх  навчальних  закладах 
становить:  у  перших  класах  -  35 хвилин,  у других - четвертих 
класах  -  40  хвилин,  у п'ятих - одинадцятих класах - 45 хвилин. 
Зміна тривалості уроків допускається за погодженням з відповідними 
органами    управління    освітою    та     органами     державної 
санітарно-епідеміологічної  служби.  { Абзац перший частини п'ятої 
статті  16  із  змінами,  внесеними  згідно із  Законом  N 2442-VI 
( 2442-17 ) від 06.07.2010 } 

     Різниця в  часі  навчальних  годин  перших - четвертих класів 
обов'язково обліковується і компенсується проведенням  додаткових, 
індивідуальних занять та консультацій з учнями. 

     6. Тривалість  канікул у загальноосвітніх навчальних закладах 
протягом навчального року не може бути меншою 30 календарних днів. 

     Стаття 17.  Виховний процес у загальноосвітніх навчальних 
                 закладах 

     1. Виховання учнів (вихованців) у загальноосвітніх навчальних 
закладах  здійснюється   в   процесі   урочної,   позаурочної   та 
позашкільної роботи з ними. 

     Цілі виховного процесу в загальноосвітніх навчальних закладах 
визначаються  на  основі  принципів,  закладених   у   Конституції 
України, законах та інших нормативно-правових актах України. 

     2. У   загальноосвітніх  навчальних  закладах  забороняється 
утворення і діяльність організаційних структур політичних партій, 
а також релігійних організацій і воєнізованих формувань. 

     3. Примусове  залучення  учнів  (вихованців) загальноосвітніх 
навчальних закладів до  вступу  в  будь-які  об'єднання  громадян, 
релігійні організації і воєнізовані формування забороняється. 

     Стаття 18. Зарахування учнів 

     1. Місцеві  органи  виконавчої  влади  або  органи  місцевого 
самоврядування  закріплюють   за   загальноосвітніми   навчальними 
закладами   відповідні   території  обслуговування  і  до  початку 
навчального року обліковують учнів, які мають їх відвідувати. 

     2. Зарахування  учнів   до   загальноосвітнього   навчального 
закладу  проводиться  наказом директора,  що видається на підставі 
заяви,  за  наявності  медичної  довідки  встановленого  зразка  і 
відповідного документа про освіту (крім учнів першого класу). 

     3.   Зарахування   учнів  до  гімназій,  ліцеїв,  колегіумів, 
спеціалізованих  шкіл  (шкіл-інтернатів)  проводиться  у  порядку, 
встановленому  центральним органом виконавчої влади, що забезпечує 
формування державної політики у сфері освіти. 

     4.  Зарахування  учнів  до загальноосвітньої санаторної школи 
(школи-інтернату) проводиться у порядку, встановленому центральним 
органом  виконавчої  влади,  що  забезпечує  формування  державної 
політики  у  сфері освіти та центральним органом виконавчої влади, 
що  забезпечує  формування  державної  політики  у  сфері  охорони 
здоров'я. 

     5. Направлення  учнів   (вихованців)   до   шкіл   соціальної 
реабілітації   та  дострокове  звільнення  їх  із  цих  навчальних 
закладів здійснюються за рішенням суду. 

     6. Зарахування та добір  дітей  для  навчання  у  спеціальних 
загальноосвітніх  школах  (школах-інтернатах),  їх  переведення  з 
одного типу таких навчальних закладів  до  іншого  проводиться  за 
висновком відповідних психолого-медико-педагогічних консультацій у 
порядку,  встановленому  центральним  органом виконавчої влади, що 
забезпечує формування державної політики у сфері освіти. 

     7.  Забороняється перевіряти рівень знань під час зарахування 
дітей  до  загальноосвітнього навчального закладу,  крім гімназій, 
ліцеїв, колегіумів, спеціалізованих шкіл (шкіл-інтернатів).
{  Статтю  18  доповнено  частиною  7 на підставі Закону N 3701-VI 
( 3701-17 ) від 06.09.2011 } 
 
     Розділ IV.  УЧАСНИКИ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ В 
                  ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ 

     Стаття 19. Учасники навчально-виховного процесу 

     Учасниками навчально-виховного   процесу  в  загальноосвітніх 
навчальних закладах є: 

     учні (вихованці); 

     керівники; 

     педагогічні працівники, психологи, бібліотекарі; 

     інші спеціалісти; 

     батьки або особи, які їх замінюють. 

     Стаття 20. Учень (вихованець) 

     1. Учень (вихованець) - особа, яка навчається і виховується в 
одному із загальноосвітніх навчальних закладів.  Зарахування учнів 
до загальноосвітніх навчальних закладів здійснюється,  як правило, 
з 6 років. 

     2. Статус учнів (вихованців) як учасників навчально-виховного 
процесу  у  загальноосвітніх  навчальних  закладах,  їх  права  та 
обов'язки  визначаються цим Законом та іншими нормативно-правовими 
актами. 

     Стаття 21. Соціальний захист учнів (вихованців) 

     1. Учням (вихованцям)  загальноосвітніх  навчальних  закладів 
може  подаватися  додатково  соціальна  і  матеріальна допомога за 
рахунок коштів центральних органів виконавчої  влади  та  місцевих 
бюджетів,  коштів  юридичних  і фізичних осіб України та громадян, 
які   проживають   за   її   межами,   а   також   коштів    фонду 
загальнообов'язкового навчання та за рахунок інших надходжень. 

     Учні (вихованці)    загальноосвітніх    навчальних   закладів 
незалежно від підпорядкування,  типів і форм власності мають право 
на пільговий проїзд міським та приміським пасажирським транспортом 
у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 

     Учні (вихованці)  загальноосвітніх  навчальних   закладів   у 
сільській  місцевості забезпечуються транспортом до місця навчання 
і додому безоплатно. 

     2. Діти  з  вадами  слуху,  зору,   опорно-рухового   апарату 
забезпечуються   засобами   індивідуальної   корекції  в  порядку, 
встановленому Кабінетом Міністрів України. 

     3. Вихованці шкіл-інтернатів усіх типів з  числа  дітей-сиріт 
та  дітей,  позбавлених  батьківського піклування,  перебувають на 
повному державному  утриманні.  Діти-сироти  та  діти,  позбавлені 
батьківського піклування,  які навчаються в інших загальноосвітніх 
навчальних закладах,  забезпечуються харчуванням, одягом та іншими 
послугами  у  порядку,  встановленому Кабінетом Міністрів України. 
Утримання вихованців,  які потребують корекції фізичного та  (або) 
розумового   розвитку,   у   спеціальних  загальноосвітніх  школах 
(школах-інтернатах) здійснюється за рахунок держави. 

     4. Діти-сироти,  діти,  позбавлені батьківського  піклування, 
діти,  які  потребують  корекції  фізичного  та  (або)  розумового 
розвитку,  працевлаштовуються або продовжують  навчання  згідно  з 
одержаною освітою у порядку, встановленому законодавством України. 

     Стаття 22. Охорона та зміцнення здоров'я учнів (вихованців) 

     1. Загальноосвітній  навчальний заклад забезпечує безпечні та 
нешкідливі умови  навчання,  режим  роботи,  умови  для  фізичного 
розвитку  та  зміцнення  здоров'я,  формує  гігієнічні  навички та 
засади здорового способу життя учнів (вихованців). 

     2. Учні  (вихованці)  загальноосвітніх  навчальних   закладів 
незалежно    від   підпорядкування,   типів   і   форм   власності 
забезпечуються медичним обслуговуванням, що здійснюється медичними 
працівниками,  які  входять  до штату цих закладів або відповідних 
закладів   охорони   здоров'я,   у   порядку   (   1318-2009-п  ), 
встановленому Кабінетом Міністрів України. 

     Заклади охорони  здоров'я разом з органами управління освітою 
та органами  охорони  здоров'я  щорічно  забезпечують  безоплатний 
медичний  огляд  учнів  (вихованців),  моніторинг і корекцію стану 
здоров'я,    проведення    лікувально-профілактичних   заходів   у 
загальноосвітніх     навчальних     закладах     незалежно     від 
підпорядкування,  типів  і  форм власності. ( Частина друга абзацу 
другого  статті  22  із  змінами,  внесеними  згідно  із Законом N 
1642-III ( 1642-14 ) від 06.04.2000 ) 

     3. Відповідальність    за    організацію   харчування   учнів 
(вихованців) у загальноосвітніх навчальних закладах незалежно  від 
підпорядкування,  типів  і  форм  власності додержання в них вимог 
санітарно-гігієнічних  і  санітарно-протиепідемічних правил і норм 
покладається на засновників (власників), керівників цих навчальних 
закладів.   Норми   та   порядок   організації   харчування  учнів 
(вихованців) у загальноосвітніх навчальних закладах встановлюються 
Кабінетом Міністрів України. ( Частина третя статті 22 із змінами, 
внесеними   згідно   із   Законом  N  1642-III  (  1642-14  )  від 
06.04.2000 ) 

     4. Контроль  за  охороною здоров'я та якістю харчування учнів 
(вихованців) покладається на органи охорони здоров'я. 

     Стаття 23. Заохочення учнів (вихованців) 

     Для  учнів  (вихованців) встановлюються різні види морального 
стимулювання  та матеріального заохочення, передбачені центральним 
органом  виконавчої  влади,  що  забезпечує  формування  державної 
політики  у  сфері  освіти,  іншими  органами  виконавчої влади та 
органами  місцевого  самоврядування,  статутом  загальноосвітнього 
навчального закладу. 

     Стаття 24. Педагогічні працівники 

     1. Педагогічним працівником повинна  бути  особа  з  високими 
моральними   якостями,  яка  має  відповідну  педагогічну  освіту, 
належний  рівень  професійної  підготовки,  здійснює   педагогічну 
діяльність,  забезпечує  результативність  та якість своєї роботи, 
фізичний та  психічний  стан  здоров'я  якої  дозволяє  виконувати 
професійні  обов'язки  в  навчальних  закладах  системи  загальної 
середньої освіти.  Перелік посад педагогічних працівників  системи 
загальної  середньої  освіти  встановлюється  Кабінетом  Міністрів 
України. 

     2. Посаду керівника  загальноосвітнього  навчального  закладу 
незалежно від підпорядкування, типу і форми власності може займати 
особа,  яка є громадянином України, має вищу педагогічну освіту на 
рівні спеціаліста або магістра,  стаж педагогічної роботи не менше 
трьох років,  успішно пройшла атестацію керівних кадрів  освіти  у 
порядку,  встановленому  центральним  органом виконавчої влади, що 
забезпечує формування державної політики у сфері освіти. 

     Стаття 25. Педагогічне навантаження 

     1. Педагогічне    навантаження   вчителя   загальноосвітнього 
навчального закладу незалежно від підпорядкування,  типу  і  форми 
власності  -  час,  призначений для здійснення навчально-виховного 
процесу. 

     Педагогічне  навантаження вчителя включає 18 навчальних годин 
протягом  навчального тижня, що становлять тарифну ставку, а також 
інші  види  педагогічної  діяльності  в  такому  співвідношенні до 
тарифної ставки: 

     класне керівництво - 20-25 відсотків; 

     перевірка зошитів - 10-20 відсотків; 

     завідування: 

     майстернями - 15-20 відсотків; 

     навчальними кабінетами - 10-15 відсотків; 

     навчально-дослідними ділянками - 10-15 відсотків. 

{  Щодо  зупинення  дії  абзаців  другого-восьмого  частини першої 
статті  25  на  2002  рік  див.  Закон  N 2905-III ( 2905-14 ) від 
20.12.2001;  на  2003  рік  див.  Закон  N  380-IV  ( 380-15 ) від 
26.12.2002;  на  2004  рік  див.  Закон  N 1344-IV ( 1344-15 ) від 
27.11.2003 } 
{   Щодо   реалізації   положень  і  норм,  передбачених  абзацами 
другим-восьмим  частини  першої  статті 25, див. Закони N 2120-III 
( 2120-14 ) від 07.12.2000, N 2905-III ( 2905-14 ) від 20.12.2001, 
N 1344-IV ( 1344-15 ) від 27.11.2003 } 
     Розміри та   порядок   встановлення   доплат   за  інші  види 
педагогічної діяльності визначаються Кабінетом Міністрів України. 

     Педагогічне навантаження    вихователя     загальноосвітнього 
навчального     закладу    становить    30    годин,    вихователя 
загальноосвітньої спеціальної школи (школи-інтернату) -  25  годин 
на тиждень, що становить тарифну ставку. 

     Розміри тарифних   ставок   інших   педагогічних  працівників 
загальноосвітніх  навчальних  закладів  встановлюються   Кабінетом 
Міністрів України. 

     Розподіл педагогічного   навантаження   у  загальноосвітньому 
навчальному закладі здійснюється його керівником і  затверджується 
відповідним органом управління освітою. 

     2. Педагогічне    навантаження   вчителя   загальноосвітнього 
навчального закладу незалежно від підпорядкування,  типу  і  форми 
власності  обсягом  менше  тарифної ставки,  передбаченої частиною 
першою цієї статті, встановлюється тільки за його згодою. 

     Перерозподіл педагогічного навантаження протягом  навчального 
року   допускається   у  разі  зміни  кількості  годин  з  окремих 
предметів,  що передбачається робочим навчальним  планом,  або  за 
письмовою    згодою   педагогічного   працівника   з   додержанням 
законодавства України про працю. 

     Стаття 26. Трудові відносини в системі загальної середньої 
                освіти 

     1. Трудові  відносини  в  системі  загальної середньої освіти 
регулюються законодавством України про працю, Законом України "Про 
освіту" (  1060-12  ),  цим Законом та іншими нормативно-правовими 
актами. 

     2. Призначення на посаду та  звільнення  з  посади  керівника 
державного  та комунального загальноосвітнього навчального закладу 
здійснює відповідний  орган  управління  освітою.  Призначення  на 
посаду  та  звільнення  з  посади  заступників  керівника та інших 
педагогічних    працівників     державного     та     комунального 
загально-освітнього  навчального  закладу здійснюється відповідним 
органом    управління    освітою     за     поданням     керівника 
загальноосвітнього  навчального закладу.  Призначення на посаду та 
звільнення з посади інших працівників державного  та  комунального 
загальноосвітнього  навчального  закладу  здійснює  його керівник. 
Призначення  на  посаду  та  звільнення  з  посади   керівника   і 
заступників  керівника  приватного  загальноосвітнього навчального 
закладу здійснює його власник за погодженням з відповідним органом 
управління  освітою.  Призначення на посаду та звільнення з посади 
педагогічних та інших  працівників  приватного  загальноосвітнього 
навчального закладу здійснює його власник. 

     3. Відволікання   педагогічних   працівників   від  виконання 
професійних   обов'язків   на  виконання  робіт,  не  передбачених 
трудовим   договором,   без   згоди  педагогічного  працівника  не 
допускається.   Відмова  педагогічного  працівника  від  виконання 
робіт,  не передбачених трудовим договором, не може бути підставою 
для   його   звільнення  з  посади,  крім  випадків,  встановлених 
законодавством. 

     4. Педагогічному  працівнику  -  призовнику,  який  має  вищу 
педагогічну    освіту   і   основним   місцем   роботи   якого   є 
загальноосвітній  навчальний  заклад,  надається  відстрочка   від 
призову на строкову військову службу на весь період його роботи за 
спеціальністю. 

     Стаття 27. Атестація педагогічних працівників 

     1. Атестація   педагогічних   працівників    загальноосвітніх 
навчальних  закладів  незалежно від підпорядкування,  типів і форм 
власності є обов'язковою і здійснюється,  як правило,  один раз на 
п'ять   років  відповідно  до  Типового  положення  про  атестацію 
педагогічних  працівників  ( z0176-93 ), затвердженого центральним 
органом  виконавчої  влади,  що  забезпечує  формування  державної 
політики у сфері освіти. 

     2. За   результатами   атестації   педагогічних   працівників 
загальноосвітніх навчальних  закладів  визначається  відповідність 
педагогічного    працівника    займаній    посаді,    присвоюється 
кваліфікаційна категорія (спеціаліст, спеціаліст другої категорії, 
спеціаліст  першої категорії і спеціаліст вищої категорії) та може 
бути    присвоєно    педагогічне    звання    (старший    учитель, 
учитель-методист,                             вихователь-методист, 
педагог-організатор-методист тощо).  Положення про  кваліфікаційні 
категорії та педагогічні звання затверджуються центральним органом 
виконавчої  влади,  що  забезпечує формування державної політики у 
сфері освіти. 

     Стаття 28. Права та обов'язки педагогічних працівників 
                системи загальної середньої освіти 

     Права та обов'язки педагогічних працівників системи загальної 
середньої освіти визначаються Конституцією України ( 254к/96-ВР ), 
Законом України "Про освіту",  Кодексом законів про працю  України 
( 322-08 ), цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. 

     Стаття 29. Права та обов'язки батьків або осіб, які їх 
                замінюють 

     1. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право: 

     вибирати навчальні    заклади    та    форми   навчання   для 
неповнолітніх дітей; 

     приймати рішення щодо участі дитини в інноваційній діяльності 
загальноосвітнього навчального закладу; 

     обирати і    бути    обраними    до    органів   громадського 
самоврядування загальноосвітніх навчальних закладів; 

     звертатися до відповідних органів управління освітою з питань 
навчання і виховання дітей; 

     захищати законні інтереси дітей. 

     2. Батьки або особи, які їх замінюють, зобов'язані: 

     забезпечувати умови  для  здобуття  дитиною  повної загальної 
середньої освіти за будь-якою формою навчання; 

     постійно дбати про фізичне здоров'я,  психічний  стан  дітей, 
створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей; 

     поважати гідність дитини,  виховувати працелюбність,  почуття 
доброти,  милосердя,  шанобливе ставлення  до  сім'ї,  старших  за 
віком,  державної,  регіональних мов або мов меншин і рідної мови, 
до  народних  традицій і звичаїв; { Абзац четвертий частини другої 
статті  29  із  змінами,  внесеними  згідно  із  Законом N 5029-VI 
( 5029-17 ) від 03.07.2012 } 

     виховувати повагу  до  національних,  історичних,  культурних 
цінностей   Українського    народу,    дбайливе    ставлення    до 
історико-культурного    надбання   та   навколишнього   природного 
середовища, любов до України. 

     3. У разі,  якщо батьки або особи, які їх замінюють, всупереч 
висновку  відповідної  психолого-медико-педагогічної  консультації 
відмовляються  направляти  дитину   до   відповідної   спеціальної 
загальноосвітньої   школи   (школи-інтернату),   навчання   дитини 
проводиться за індивідуальною формою. 
 

     Розділ V. ДЕРЖАВНИЙ СТАНДАРТ ЗАГАЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ 

     Стаття 30.  Поняття Державного стандарту загальної середньої 
                 освіти 

     1. Державний  стандарт  загальної середньої освіти - зведення 
норм і положень,  що визначають  державні  вимоги  до  освіченості 
учнів  і  випускників  шкіл на рівні початкової,  базової і повної 
загальної середньої освіти та гарантії держави у її досягненні. 

     2. Додержання вимог Державного стандарту загальної  середньої 
освіти є обов'язковим для загальноосвітніх навчальних закладів,  а 
також  професійно-технічних  та  вищих  навчальних  закладів  I-II 
рівнів  акредитації  незалежно  від підпорядкування,  типів і форм 
власності. 

     Стаття 31.  Розроблення та затвердження Державного стандарту 
                 загальної середньої освіти 1.    Державний    стандарт    загальної   середньої   освіти 

розробляється  центральним органом виконавчої влади, що забезпечує 
формування  державної політики у сфері освіти разом з Національною 
академією наук України та Національною академією педагогічних наук 
України.    Державний    стандарт   загальної   середньої   освіти 
(  24-2004-п,  462-2011-п,  607-2013-п  ) затверджується Кабінетом 
Міністрів  України  і  переглядається  не  рідше одного разу на 10 
років.  {  Абзац  перший  частини  першої  статті  31  із змінами, 
внесеними згідно із Законом N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 } 

     Зміна змісту  і   обсягу   Державного   стандарту   загальної 
середньої освіти іншими органами виконавчої влади не допускається. 

     2.  Навчально-методичне  забезпечення  реалізації  Державного 
стандарту  загальної  середньої  освіти  здійснюється  центральним 
органом  виконавчої  влади,  що реалізує державну політику у сфері 
освіти.
{  Частина друга статті 31 із змінами, внесеними згідно із Законом 
N 5460-VI ( 5460-17 ) від 16.10.2012 } 
     Стаття 32. Структура Державного стандарту загальної середньої 
                освіти 

     Структуру Державного  стандарту  загальної  середньої  освіти 
складають: 

     Базовий навчальний план загальноосвітніх навчальних закладів; 

     загальна характеристика інваріантної та варіативної складових 
змісту загальної середньої освіти; 

     державні вимоги до рівня загальноосвітньої  підготовки  учнів 
(вихованців). 

     Стаття 33. Додержання Державного стандарту загальної 
                середньої освіти 

     Обов'язком загальноосвітнього   навчального   закладу    щодо 
додержання Державного стандарту загальної середньої освіти є: 

     виконання інваріантної  складової  змісту загальної середньої 
освіти; 

     визначення предметної  спрямованості  варіативної   складової 
змісту  загальної  середньої  освіти,  її змістовного наповнення і 
форм реалізації на кожному ступені загальної середньої  освіти  за 
погодженням з відповідними органами управління освітою; 

     вибір і  використання  освітніх  програм,  навчальних курсів, 
посібників до варіативної  складової  змісту  загальної  середньої 
освіти  у  порядку,  встановленому  центральним органом виконавчої 
влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти. 

     Стаття 34. Атестація та оцінювання знань учнів (вихованців) 

     1. Контроль   за   відповідністю   освітнього   рівня   учнів 
(вихованців),  які закінчили загальноосвітній навчальний заклад I, 
II   і   III  ступенів,  вимогам  Державного  стандарту  загальної 
середньої освіти  здійснюється  шляхом  їх  державної  підсумкової 
атестації. Зміст, форми і порядок проведення державної підсумкової 
атестації   визначаються   і  затверджуються  центральним  органом 
виконавчої  влади,  що  забезпечує формування державної політики у 
сфері освіти. 

     2. Поточне  та  підсумкове оцінювання знань учнів та вибір їх 
форм,  змісту  та  способу  здійснює  загальноосвітній  навчальний 
заклад. 

     3. Переведення   учнів   (вихованців)   до  наступного  класу 
загальноосвітнього навчального  закладу  здійснюється  у  порядку, 
встановленому  центральним органом виконавчої влади, що забезпечує 
формування державної політики у сфері освіти. 

     4. Переведення      учнів      (вихованців)     до     іншого 
загальноосвітнього навчального закладу здійснюється  за  наявності 
особових   справ   учнів  (вихованців)  встановленого  центральним 
органом  виконавчої  влади,  що  забезпечує  формування  державної 
політики у сфері освіти зразка. 

     5. Випускникам загальноосвітніх навчальних закладів II і  III 
ступенів   видається   відповідний  документ  про  освіту.  Зразки 
документів  про  загальну  середню   освіту   затверджує   Кабінет 
Міністрів  України.  Виготовлення  документів про загальну середню 
освіту здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. 
(  Установити,  що  у  2004  році  положення  і норми, передбачені 
частиною  п'ятою  статті  34  реалізуються  в  розмірах і порядку, 
визначених   Кабінетом   Міністрів   України,  в  межах  видатків, 
врахованих у розрахунках до Державного бюджету України та місцевих 
бюджетів  на  2004 рік згідно із Законом N 1344-IV ( 1344-15 ) від 
27.11.2003 ) 
 

     Розділ VI. УПРАВЛІННЯ СИСТЕМОЮ ЗАГАЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ 

     Стаття 35. Органи управління системою загальної середньої 
                освіти 

     Управління  системою  загальної середньої освіти здійснюється 
центральним  органом  виконавчої  влади,  що забезпечує формування 
державної  політики  у  сфері освіти, іншими центральними органами 
виконавчої влади, яким підпорядковані навчальні заклади, зазначені 
у  частині  другій статті 9 цього Закону, органом виконавчої влади 
Автономної Республіки Крим у сфері освіти, обласними, Київською та 
Севастопольською  міською,  районними, районними у містах Києві та 
Севастополі державними адміністраціями, а також органами місцевого 
самоврядування.
{  Стаття  35  із  змінами,  внесеними згідно із Законом N 5460-VI 
( 5460-17 ) від 16.10.2012 } 
     Стаття 36.  Основні завдання органів управління системою 
                 загальної середньої освіти 

     Основними завданнями  органів  управління  системою загальної 
середньої освіти є: 

     створення умов  для  здобуття  громадянами  повної  загальної 
середньої освіти; 

     прогнозування розвитку  загальної  середньої  освіти,  мережі 
загальноосвітніх навчальних закладів відповідно до освітніх потреб 
громадян; 

     атестація навчальних  закладів  системи  загальної  середньої 
освіти,  оприлюднення результатів атестації через  засоби  масової 
інформації; 

     ліцензування загальноосвітніх навчальних закладів, заснованих 
на приватній формі власності; 

     контроль за  додержанням   Державного   стандарту   загальної 
середньої  освіти,  навчально-методичне  керівництво  та  державне 
інспектування загальноосвітніх навчальних закладів  незалежно  від 
підпорядкування, типів і форм власності; 

     забезпечення соціального захисту,  охорони життя, здоров'я та 
захисту прав педагогічних працівників,  психологів, бібліотекарів, 
інших   спеціалістів,  які  беруть  участь  у  навчально-виховному 
процесі, учнів (вихованців) загальноосвітніх навчальних закладів; 

     сприяння розвитку    самоврядування    у     загальноосвітніх 
навчальних закладах; 

     комплектування системи     загальної     середньої     освіти 
педагогічними працівниками, в тому числі керівними кадрами. 

     Стаття 37.  Повноваження органів виконавчої влади та органів 
                 місцевого самоврядування в системі загальної 
                 середньої освіти 

     1.   Центральний   орган   виконавчої  влади,  що  забезпечує 
формування державної політики у сфері освіти: 

     здійснює   в   межах   своїх  повноважень  нормативно-правове 
регулювання відносин у системі загальної середньої освіти; 

     розробляє та подає на затвердження Кабінету Міністрів України 
нормативи   матеріально-технічного   та  фінансового  забезпечення 
загальноосвітніх навчальних закладів згідно з Державним стандартом 
загальної середньої освіти; 

     визначає  перспективи  розвитку  системи  загальної середньої 
освіти;  визначає  загальну стратегію моніторингу якості загальної 
середньої освіти та забезпечує його проведення; 

     розробляє,  впроваджує Державний стандарт загальної середньої 
освіти; 

     визначає    порядок    атестації   педагогічних   працівників 
загальноосвітніх навчальних закладів; 

     приймає  рішення  щодо  організації інноваційної діяльності в 
системі  загальної  середньої  освіти,  координує  та контролює її 
проведення; 

     затверджує   типові  переліки  обов’язкового  навчального  та 
іншого     обладнання     (в     тому     числі     корекційного), 
навчально-методичних та навчально-наочних посібників, підручників, 
художньої та іншої літератури; 

     здійснює    міжнародне    співробітництво   у   встановленому 
законодавством порядку; 

     здійснює  інші  повноваження, визначені законами та покладені 
на нього актами Президента України. 

     Акти  центрального  органу  виконавчої  влади,  що забезпечує 
формування  державної  політики  у  сфері освіти, прийняті у межах 
його  повноважень,  є  обов’язковими для інших центральних органів 
виконавчої  влади,  яким  підпорядковані загальноосвітні навчальні 
заклади,  органу  виконавчої  влади  Автономної  Республіки Крим у 
сфері   освіти,  місцевих  органів  виконавчої  влади  та  органів 
місцевого  самоврядування,  загальноосвітніх  навчальних  закладів 
незалежно від типів і форм власності.
{  Частина перша статті 37 в редакції Закону N 5460-VI ( 5460-17 ) 
від 16.10.2012 } 
     2.  Центральний  орган виконавчої влади, що реалізує державну 
політику у сфері освіти: 

     контролює додержання Державного стандарту загальної середньої 
освіти; 

     контролює діяльність органів управління освітою та навчальних 
закладів системи загальної середньої освіти; 

     організовує   нормативне,   програмне,  науково-методичне  та 
інформаційне забезпечення системи загальної середньої освіти; 

     організовує    підготовку    та    підвищення    кваліфікації 
педагогічних  працівників, в тому числі керівних кадрів, у системі 
загальної середньої освіти; 

     забезпечує  підготовку  і  видання  підручників,  посібників, 
методичної  літератури  для  загальноосвітніх навчальних закладів, 
схвалює   їх  видання,  організовує  замовлення  через  відповідні 
місцеві органи управління освітою; 

     забезпечує  соціальний  захист,  охорону  життя,  здоров’я та 
захист  прав  педагогічних  працівників,  спеціалістів, які беруть 
участь   у   навчально-виховному   процесі,   учнів   (вихованців) 
загальноосвітніх навчальних закладів; 

     заохочує               педагогічних              працівників; 

     організовує     забезпечення     педагогічних     працівників 
підручниками, посібниками та методичною літературою; 

     забезпечує   проведення  зовнішнього  незалежного  оцінювання 
навчальних   досягнень  випускників  навчальних  закладів  системи 
загальної  середньої освіти, які виявили бажання вступати до вищих 
навчальних закладів; 

     здійснює  інші  повноваження, визначені законами та покладені 
на нього актами Президента України.
{  Частина  статті  37 в редакції Закону N 5460-VI ( 5460-17 ) від 
16.10.2012 } 
     3. Рада міністрів Автономної Республіки Крим,  місцеві органи 
виконавчої  влади  та  органи  місцевого  самоврядування  в галузі 
загальної середньої освіти в межах їх компетенції: 

     забезпечують реалізацію державної політики у сфері  загальної 
середньої освіти на відповідній території; 

     контролюють додержання     вимог     законів     та     інших 
нормативно-правових актів у галузі освіти,  обов'язкове  виконання 
Державного  стандарту загальної середньої освіти всіма навчальними 
закладами системи загальної середньої освіти,  розташованими на їх 
території; 

     беруть участь   у   розробленні   та  реалізації  варіативної 
складової змісту загальної середньої освіти; 

     створюють умови для одержання  громадянами  повної  загальної 
середньої освіти; 

     у разі  ліквідації  в  установленому  законодавством  порядку 
загальноосвітнього навчального закладу, заснованого на комунальній 
формі   власності,   вживають   заходів   щодо  влаштування  учнів 
(вихованців) до інших загальноосвітніх навчальних закладів; 

     організовують нормативне,       програмне,       матеріальне, 
науково-методичне    забезпечення,    перепідготовку,   підвищення 
кваліфікації, атестацію педагогічних працівників; 

     здійснюють добір,  призначення  на  посаду  та  звільнення  з 
посади  педагогічних  працівників,  у  тому числі керівних кадрів, 
державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладів; 

     забезпечують педагогічних      працівників      підручниками, 
посібниками, методичною літературою; 

     проводять атестацію  навчальних  закладів  системи  загальної 
середньої освіти,  розташованих  на  їх  територіях,  оприлюднюють 
результати атестації; 

     сприяють проведенню   інноваційної   діяльності   в   системі 
загальної середньої освіти; 

     забезпечують соціальний  захист   педагогічних   працівників, 
спеціалістів,  які  беруть  участь  в навчально-виховному процесі, 
учнів (вихованців); 

     здійснюють інші  повноваження   відповідно   до   Конституції 
України (  254к/96-ВР  ),  Конституції  Автономної Республіки Крим 
(  350-14  ), законів  України  "Про  місцеве   самоврядування   в 
Україні" (  280/97-ВР ),  "Про освіту" ( 1060-12 ) та положень про 
них. 

     Стаття 38.  Повноваження загальноосвітнього навчального 
                 закладу 

     Загальноосвітній навчальний заклад: 

     реалізує положення  Конституції України,  Закону України "Про 
освіту",  цього Закону,  інших нормативно-правових актів у  галузі 
освіти; 

     задовольняє потреби громадян відповідної території в здобутті 
повної загальної середньої освіти; 

     забезпечує єдність навчання і виховання; 

     розробляє та реалізує варіативну  складову  змісту  загальної 
середньої освіти; 

     створює науково-методичну  і  матеріально-технічну  бази  для 
організації та здійснення навчально-виховного процесу; 

     забезпечує відповідність  рівня  загальної  середньої  освіти 
Державному стандарту загальної середньої освіти; 

     охороняє життя і здоров'я учнів (вихованців), педагогічних та 
інших працівників загальноосвітнього навчального закладу; 

     формує в учнів (вихованців) засади здорового  способу  життя, 
гігієнічні навички; 

     забезпечує добір  і  розстановку  кадрів  (крім  педагогічних 
працівників   державного   і    комунального    загальноосвітнього 
навчального закладу); 

     встановлює відповідно  до законодавства України прямі зв'язки 
з   навчальними   закладами   зарубіжних    країн,    міжнародними 
організаціями тощо; 

     додержується фінансової          дисципліни,         зберігає 
матеріально-технічну базу; 

     видає документи про освіту встановленого зразка; 

     здійснює інші    повноваження    відповідно    до     статуту 
загальноосвітнього навчального закладу. 

     Стаття 39.  Управління та громадське самоврядування 
                 загальноосвітнього навчального закладу 

     1. Керівництво загальноосвітнім навчальним закладом  здійснює 
директор. 

     Колегіальним органом  управління  загальноосвітнім навчальним 
закладом  є  педагогічна  рада,  повноваження  якої   визначаються 
Положенням про загальноосвітні навчальні заклади. 

     2. Органом   громадського  самоврядування  загальноосвітнього 
навчального  закладу  є  загальні  збори  (конференція)  колективу 
загальноосвітнього навчального закладу. 

     3. У     загальноосвітніх    навчальних    закладах    можуть 
функціонувати  методичні  об'єднання,   що   охоплюють   учасників 
навчально-виховного  процесу  та спеціалістів певного професійного 
спрямування. 

     Стаття 40.  Державний контроль за діяльністю загальноосвітніх 
                 навчальних закладів 

     1. Державний    контроль   за   діяльністю   загальноосвітніх 
навчальних закладів незалежно від підпорядкування,  типів  і  форм 
власності  здійснюється  з  метою  забезпечення  реалізації єдиної 
державної політики в сфері загальної середньої освіти. 

     2.  Державний  нагляд (контроль) у галузі загальної середньої 
освіти  здійснюється  центральним  органом  виконавчої  влади,  що 
реалізує  державну  політику у сфері освіти, та місцевими органами 
управління освітою. 

     Повноваження   центрального   органу   виконавчої  влади,  що 
реалізує  державну  політику  у сфері освіти, визначаються Законом 
України "Про освіту" ( 1060-12 ).
{  Частина друга статті 40 в редакції Закону N 5460-VI ( 5460-17 ) 
від 16.10.2012 } 
     3. Основною   формою   державного   контролю   за  діяльністю 
загальноосвітніх навчальних закладів усіх типів і форм власності є 
державна  атестація закладу,  яка проводиться не рідше одного разу 
на   10   років   у  порядку,  встановленому  центральним  органом 
виконавчої  влади,  що  забезпечує формування державної політики у 
сфері освіти. Результати державної атестації оприлюднюються. 

     Позачергова   атестація  проводиться,  як  виняток,  лише  за 
рішенням  центрального  органу  виконавчої  влади,  що  забезпечує 
формування  державної  політики  у сфері освіти за поданням органу 
громадського самоврядування загальноосвітнього навчального закладу 
або відповідного органу управління освітою. 
 

     Розділ VII. НАУКОВО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СИСТЕМИ ЗАГАЛЬНОЇ 
                         СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ 

     Стаття 41.  Завдання науково-методичного забезпечення системи 
                 загальної середньої освіти 

     Завданнями науково-методичного забезпечення системи загальної 
середньої освіти є: 

     координація діяльності інститутів післядипломної педагогічної 
освіти,  методичних кабінетів та методичних об'єднань педагогічних 
працівників; 

     розроблення і       видання        навчальних        програм, 
навчально-методичних та навчально-наочних посібників; 

     організація підготовки,    перепідготовки    та    підвищення 
кваліфікації  педагогічних  працівників,  у  тому  числі  керівних 
кадрів, системи загальної середньої освіти; 

     вивчення рівня знань,  умінь і навичок учнів загальноосвітніх 
навчальних закладів, вироблення відповідних рекомендацій; 

     організація співпраці з  вищими  навчальними  закладами  всіх 
рівнів      акредитації      для      підвищення      ефективності 
навчально-методичного забезпечення; 

     висвітлення в   засобах    масової    інформації    досягнень 
педагогічної науки та педагогічного досвіду. 

     Стаття 42.  Здійснення науково-методичного забезпечення 
                 системи загальної середньої освіти 

     Науково-методичне  забезпечення  системи  загальної середньої 
освіти  здійснюють центральний орган виконавчої влади, що реалізує 
державну    політику   у   сфері   освіти,   підпорядковані   йому 
науково-методичні  установи  та  вищі  навчальні  заклади, а також 
Центральний    інститут    післядипломної    педагогічної   освіти 
Національної   академії   педагогічних   наук  України,  Кримський 
республіканський,  обласні,  Київський  і  Севастопольський міські 
інститути  післядипломної  педагогічної  освіти,  районні (міські) 
методичні    кабінети,    науково-дослідні    установи    Академії 
педагогічних наук України та Національної академії наук України. 
{  Стаття  42  із  змінами,  внесеними згідно із Законом N 5460-VI 
( 5460-17 ) від 16.10.2012 } 
 

     Розділ VIII.       ФІНАНСОВО-ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ, 
                   МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНА БАЗА ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ 
                               НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ 

     Стаття 43. Фінансово-господарська діяльність 
                загальноосвітніх навчальних закладів 

     1. Фінансово-господарська     діяльність     загальноосвітніх 
навчальних  закладів  здійснюється  відповідно  до  цього  Закону, 
законів України   "Про   освіту"   (   1060-12   ),  "Про  місцеве 
самоврядування в  Україні"  (  280/97-ВР  ),  Бюджетного   кодексу 
України ( 2542-14 ) та інших нормативно-правових актів. 

     2. Утримання    та    розвиток   матеріально-технічної   бази 
загальноосвітніх  навчальних  закладів  фінансуються  за   рахунок 
коштів засновників (власників) цих закладів.
{  Стаття  43  із  змінами,  внесеними  згідно із Законом N 107-VI 
(  107-17 ) від 28.12.2007 - зміну визнано неконституційною згідно 
з  Рішенням  Конституційного Суду N 10-рп/2008 ( v010p710-08 ) від 
22.05.2008; в редакції Закону N 309-VI ( 309-17 ) від 03.06.2008 } 
     Стаття 44.  Матеріально-технічна база загальноосвітніх 
                 навчальних закладів 

     1. Матеріально-технічна   база   загальноосвітніх  навчальних 
закладів включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, 
транспортні   засоби,  службове  житло  та  інші  цінності.  Майно 
загальноосвітніх  навчальних  закладів  належить  їм  на   правах, 
визначених законодавством України. 

     2. Вимоги   до  матеріально-технічної  бази  загальноосвітніх 
навчальних  закладів  визначаються  відповідними  будівельними   і 
санітарно-гігієнічними  нормами  і  правилами,  а  також  типовими 
переліками обов'язкового навчального та іншого обладнання (в  тому 
числі  корекційного),  навчально-методичних  та  навчально-наочних 
посібників, підручників, художньої та іншої літератури. 

     Стаття 45.  Штатні розписи загальноосвітніх навчальних 
                 закладів 

     1. Штатні  розписи  державних  і комунальних загальноосвітніх 
навчальних  закладів  незалежно  від   підпорядкування   і   типів 
встановлюються  відповідним органом управління освітою на підставі 
Типових штатних нормативів загальноосвітніх  навчальних  закладів, 
затверджених  центральним  органом виконавчої влади, що забезпечує 
формування державної політики у сфері освіти. 

     2. Штатні   розписи   приватних  загальноосвітніх  навчальних 
закладів встановлюються засновником (власником). 
 

     Розділ IX. МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО 

     Стаття 46.  Міжнародне співробітництво у системі загальної 
                 середньої освіти 

     Органи управління  системою   загальної   середньої   освіти, 
установи  і  навчальні  заклади системи загальної середньої освіти 
мають право  укладати  угоди  про  співробітництво,  встановлювати 
прямі   зв'язки  з  органами  управління  освітою  та  навчальними 
закладами зарубіжних країн,  міжнародними організаціями, фондами у 
встановленому законодавством порядку. 

     Держава сприяє   міжнародному   співробітництву   у   системі 
загальної середньої освіти. 
 

     Розділ X. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У СФЕРІ ЗАГАЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ 

     Стаття 47.  Відповідальність за порушення законодавства про 
                 загальну середню освіту 

     1. Посадові    особи   і   громадяни,   винні   у   порушенні 
законодавства про загальну середню освіту, несуть відповідальність 
у порядку, встановленому законами України. 

     2. Шкода,  заподіяна  учнями (вихованцями) загальноосвітньому 
навчальному закладу,  відшкодовується відповідно до  законодавства 
України. 

     3. Злісне  ухилення  батьків  від  виконання  обов'язків щодо 
здобуття  їх  неповнолітніми  дітьми  повної  загальної  середньої 
освіти може бути підставою для позбавлення їх батьківських прав. 
 

     Розділ XI. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ 

     Стаття 48. Набрання чинності цим Законом 

     1. Закон  України  "Про  загальну  середню  освіту"   набирає 
чинності з дня його опублікування, крім: 

     частини першої  статті  12 щодо терміну навчання для здобуття 
повної загальної середньої освіти  у  загальноосвітніх  навчальних 
закладах  I-III  ступенів,  яка  набирає чинності з 1 вересня 2001 
року і поширюється на учнів, які почнуть навчатися в першому класі 
2001 року і в наступні роки; 

     частини першої   статті   14   щодо   наповнюваності   класів 
загальноосвітніх навчальних закладів учнями,  яка набирає чинності 
з 1 вересня 1999 року і поширюється на класи,  що будуть створені, 
починаючи з 1 вересня 1999 року; 

     частини другої статті 15 щодо навчального навантаження учнів, 
абзаців   першого   -  восьмого  частини  першої  статті  25  щодо 
педагогічного  навантаження вчителя загальноосвітнього навчального 
закладу,  частини  другої  статті  43  щодо  виплати  педагогічним 
працівникам,  спеціалістам та обслуговуючому персоналу державних і 
комунальних  загальноосвітніх  навчальних  закладів  незалежно від 
підпорядкування   і   типів  заробітної  плати  та  інших  виплат, 
передбачених  статтею  57 Закону України "Про освіту" ( 1060-12 ), 
які набирають чинності з 1 вересня 2001 року; 

     частини п'ятої   статті   16   щодо   тривалості   уроків   у 
загальноосвітніх навчальних   закладах,  яка  набирає  чинності  з 
1 вересня 1999 року. 

     Частина перша  статті  24  щодо  обов'язковості   відповідної 
педагогічної  освіти  для  педагогічного працівника поширюється на 
осіб, які будуть призначатися на посади педагогічних працівників у 
навчальних  закладах  системи  загальної  середньої освіти,  з дня 
набрання чинності цим Законом. 

     2. До приведення законів України,  інших  нормативно-правових 
актів  у  відповідність  із  цим  Законом  вони  застосовуються  в 
частині, що не суперечить цьому Закону. 

     3. Кабінету Міністрів України протягом року з  дня  прийняття 
цього Закону: 

     підготувати та  подати  на  розгляд  Верховної  Ради  України 
пропозиції про внесення змін до законів України,  що випливають  з 
цього Закону; 

     привести свої  нормативно-правові акти у відповідність із цим 
Законом; 

     забезпечити прийняття   відповідно   до   своєї   компетенції 
нормативно-правових актів, що випливають з цього Закону; 

     забезпечити перегляд   і   скасування  центральними  органами 
виконавчої влади їх нормативно-правових актів, що суперечать цьому 
Закону. 

     4. Друге речення частини першої статті 17 Закону України "Про 
загальний військовий обов'язок і військову  службу"  (  2232-12  ) 
(Відомості Верховної  Ради  України,  1992  р.,  N  27,  ст.  385; 
1993  р.,  N 49, ст. 457; 1997 р., N 29, ст. 193) викласти в такій 
редакції: 

     "Така відстрочка  надається  також призовникам - педагогічним 
працівникам з вищою педагогічною освітою,  основним місцем  роботи 
яких є загальноосвітні навчальні заклади, на весь період їх роботи 
за спеціальністю". 
 

 Президент України                                  Л.КУЧМА 

 м. Київ, 13 травня 1999 року 
          N 651-XIV 

---