Проба пера

Культура по-професорськи, або  Прірва, у яку ми котимось

Не беруся всеохоплююче аналізувати, та й, зрештою, судити також не берусь. Бо єдиний, хто має на це право – сам Господь Бог.  Але і залишити це поза увагою теж не можу.

Нам ще зі самих пелюшок, чи то пак, зі самих памперсів, намагаються донести світлу істину про  культуру власної поведінки під час різних життєвих ситуацій. Про це ми чуємо (або робимо вигляд, що чуємо) у школі, коли вчителі з усієї сили намагаються «втовкти» це у наші голови. З чимось подібним ми стикаємося вдома, слухаючи довгі лекції наших батьків. І знову ж таки, вступивши до престижного ВНЗ, ми чуємо те ж саме. І вчать нас цього вельмишановні доценти, професори, зрештою, люди, за плечима яких не «одні протерті штани» на лаві докторантури чи аспірантури. Та речі, з якими ми іноді стикаємося, не можуть не зачіпати до самого мозку кісток. І стосуються вони культури тих самих докторів, професорів та кандидатів різних наук. До чого все це я веду? А ось до чого…

Під час однієї з сесій у нашої групи читав лекції сам , професор, доктор (не важливо яких наук) і, взагалі, людина, яка понад усе поважає та цінує студентів вихованих та культурних. Звичайно, цими якостями ми не змогли його здивувати, бо на першу ж лекцію не з’явилося пів групи. Можете уявити реакцію професора, коли він зайшов до аудиторії і побачив чотирьох студентів із шістнадцяти. Звісно, проблемам нашим не було меж. Ми ще довго слухали про ганебність свого вчинку і тисячу разів просили вибачення та клялись, що такого більше не повториться. І взагалі, зрозуміли, що для цієї людини культура та повага до інших важливіші понад усе. Але, як говорить англійська приказка, у кожного свій скелет у шафі, або її аналог у російській мові, у кожного свої таргани в голові. І у нашого викладача вони виявилися не малих розмірів. Бо варто було лише відвідати одну-єдину лекцію, як ми зрозуміли, що культурою від цієї людини й близько не пахне.  У своєму лексиконі він використовував просторічні, часом згрубілі слова, не притаманні мовленню людини, яка має звання доцента та професора. Більше того, дозволяв собі називати, так би мовити, не гарними словами працівників однієї з районних газет. Звичайно, нашу повагу він втратив так і не заслугувавши її. Але й міф про культуру нашої інтелігенції луснув, немов мильна булька на воді.

Тепер залишається одне запитання: якщо люди з таких кіл дозволяють собі подібне, то чи варто дивувати звичайному неосвіченому селянинові? І про яку культуру ми можемо говорити, коли люди, які нас цього вчать, самі не мають уявлення про неї. Тому залишається єдине – котитися до прірви безкультурщини, яка чекає на нас із відкритими обіймами!

До тебе, школо! 

На вулицю донісся ледь чутний голос шкільного дзвоника. Не минуло й хвилини, як двір маячів безтурботними обличчями щасливих школярів. Саме так, безтурботними обличчями, у виразі яких віддзеркалювався ще такий близький світ мого незабутнього буття. О, рідна школо! Не знаю, чи згадуєш сьогодні ти мене, чи просто забула в усмішках інших учнів. Проте я завжди охоче повертаюсь у дивовижну країну спогадів мого ще зовсім недалекого отроцтва.

Подумки мандрую твоїми коридорами, і в уяві калейдоскопом постають картинки з мого ще близького шкільного життя. О школо! Чи пам’ятаєш ти мене ще малим нахабним дівчиськом із двома кісками? Мою першу двійку за відмову відповідати біля дошки? Зрештою, перші відвідини учительської за невиконане домашнє завдання?

А пам’ятаєш, коли ми всім класом прогуляли урок трудового навчання, а потім отримали «на горіхи» від директора?  Але ж, погодься, я не лише була запеклим ворогом шкільної дисципліни, а й у чомусь примірною ученицею.

Знаєш, так приємно це згадати сьогодні. Ти скажеш: «Не слід побиватись за минулим». А й справді, для чого жаліти за тим, чого не повернеш? Чи не краще жити теперішнім, а минуле просто залишити у пам’яті? Чи не так, школо?

Російська мова замість української

Якось, зовсім випадково, я стала свідком діалогу двох молодих хлопців. І репліка одного зі співрозмовників не могла не зачепити «за живе».  «Сонце пікьот, нє могу дівітца» - звучало з уст молодика чи то українською, чи то російською мовою. Саме це і викликало певні роздуми.

Так вже склалося (на жаль), що молодь, а  особливо сільська, їдучи на навчання до великого міста, дуже швидко забуває свою рідну мову. Натомість віддає перевагу «москальській», навіть часом не володіючи нею, або ж  спілкується потворним суржиком, мішаниною слів двох  близьких і споріднених мов. Мабуть, така молодь не отримала тих генів, що здатні сформувати національну свідомість, а наша молода держава нічого не робить, щоб змінити ситуацію на краще. Згадаймо лише, якою скаліченою мовою говорив екс-президент нашої країни; скільки нардепів не осмислили її або ж цинічно демонстрували і демонструють зневагу до держави, яку вони представляють. Звісно, ситуація не найкраща. Та все ж прикро, навіть боляче  чути з уст наших учнів російську мову. І це при тому, що на уроках української мови ми вчимо їх свого рідного. Образливо, коли їдеш в автобусі і чуєш із заднього сидіння розмову колишньої учениці, яка перевівшись до міської школи, «закидає» російською.

Невже, зрікаючись рідної мови, ми хочемо комусь довести, що є передовими, свідомими , та все ж «інтернаціоналістами». Адже тепер, зрікшись рідної мови та самого себе, ми будемо готові на все.

Але перед тим, як відмовитись від свого найсвятішого, чи не слід задуматись над тим, що наш народ віками витворював собі цю мову, плекав її крізь усі царські заборони. І чи маємо ми рацію, зрікаючись рідної мови на користь мови тієї держави, царі якої ще понад триста років тому вимагали, щоб українські книги «и их слагатели, печатники или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были»? На ці запитання кожен має сам обрати свою відповідь і вирішити для себе, яка ж мова є для нього ріднішою. А поки ми цього не зробимо, наша мова приречена, як і сама українська нація, бо як сказав Щ.Шафарик : «Народ, що не усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного життя і сам її відкидає й відрікається, чинить над собою самовбивство».

Ці руки нічого не запирали, або Кілька слів про рекламу 

   «Як я люблю рекламу. Шкода, що вона переривається серіалами» - якось почула я жарт від своєї знайомої. А й дійсно, важко зрозуміти, серіали перериваються показом реклами, чи реклама показом серіалів. Адже у сучасному телевізійному просторі більшу частину займає саме вона. Але за таких обставин виникає запитання: чи дійсно ми споглядаємо корисну та якісну рекламу? Бо те, чим нас годують сучасні рекламодавці та її створювачі з екранів телевізорів, не може не привернути уваги. Та й взагалі, який вона має вплив на нас та наших дітей?
    От , приміром, приходить дочка однієї моєї подруги до дитячого садочка. Як годиться, настала обідня година. Всі дітки йдуть обідати. А Оля (дочка подруги) вередує та відмовляється від обіду. Ще б пак, у дитини важлива причина: «Я не буду сьогодні їсти, у мене мігрень!»
Ось і здогадуйтеся, звідки у трьохрічної дитини такі «дорослі» проблеми. А завдячувати цьому слід нікому іншому як рекламі, яка з пропозицією подібних речей дістала «по саме не хочу».
Або «Ви курите? Легеням потрібен захист! Прийміть «Атма»!» Люди добрі, що ж це діється? Прийміть ліки і куріть собі як курили? А як же ваше здоров’я? Чи ви вірите у легенду про здорові легені, продовжуючи курити, як «паровоз»?
А фраза «Ці руки нічого не крали», тобто «нічого не запирали» з реклами про жінку, яка купила нову пральну машину і покликала сусідку провести інструктаж, нікого вам не нагадує? Наприклад, одного з українських політиків?
    Згадайте-но ролик, де жінки танцюють та божеволіють лише від того, що у їхніх чоловіків супер-пупер класна пінка для гоління. А як же інші турботи наших жінок? Але ж ні! Ми щасливі лише від одного дотику до виголеного обличчя. І більше ніяких турбот!
    А чим пропонують нам годувати наших же дітей? «Хліб з горіховою пастою на сніданок дуже поживний. Це – енергія нового дня!» Кілька таких поживних сніданків і гастрит, як мінімум, гарантовано. А тим часом на планеті Діджус розмовляй скільки хочеш та спілкуйся будь з ким. Давай, давай! Тільки поповнюй кожен місяць рахунок на 30 гривень. Зовсім задарма. Перший (цікаво, чи не останній) молодіжний безліміт. І всі сміються, всі щасливі.
    А як давно холодильники навчились розмовляти, ще й робити компліменти про те, у якій ти чудовій формі? «Була в моєму улюбленому супермаркеті? Йогурт? Ти на дієті? Дарма!» Цікаво, ваша побутова техніка теж почала розмовляти, чи це як кому пощастить?
    А зі скількома хворобами ми познайомились завдяки тій самій рекламі: простатит, аденома, діарея… Зрештою, цей перелік можна ще довго продовжувати. Але зараз не про це.
    От, приміром, уявіть, що з наших телеекранів назавжди зникла реклама. Напевне, це було б чудово. Однак, якби в нас виникла невідкладна потреба щось придбати, ми розгубилися б у своєму виборі, не знаючи, чому віддати перевагу. Або під час перегляду серіалів без перерви на рекламу не встигли б вимити посуд, прибрати в кімнаті чи зателефонувати подрузі.
    Мабуть, саме тому нам потрібна реклама. Та все ж реклама якісна, яка виховуватиме естетичні смаки, а не навпаки притуплюватиме їх.

Мій син назвав мене Лунтиком після чергового перегляду одного з найулюбленіших мультфільмів

 Я страшенно не люблю дивитись мультики. І не тому, що я зла, як про це висловилась моя подруга. А просто так, не люблю і все. Не те, щоб вони мені не подобались. Навпаки, я віддаю належне стареньким радянським мультфільмам. Бо ж  хто не захоплювався в дитинстві добрим Капітошкою, чи не дивувався дружелюбності добряка Леопольда. Але сьогодні важко назвати мультфільм, який би виховував у наших дітях почуття доброго та прекрасного.

Ще влітку, прочитавши статтю про те, що «Національна комісія з питань захисту  моралі візьметься за популярні сучасні мультики «Шрек», «Маша і Ведмідь», «Телепузики», «Покемони», «Сімпсони», «Лунтик», звинувативши їх у тому, що це «експеримент» над дітьми, в результаті якого з дітей та молоді сплановано формують злочинців», я обурилась. Адже в чому можна бути незадоволеним, коли споглядаєш такі цікаві та водночас смішні мультфільми? Та варто було минути лише кільком місяцям, як я зрозуміла, що помилялась.

А справа вся в тому, що мого п’ятирічного синочка за вуха не відтягнеш від екрана комп'ютера, коли він переглядає свої улюблені мультфільми з вище названого списку. Спочатку я навіть була задоволена, що він має заняття, і я встигну зробити свої справи. Та згодом я почала помічати певні зміни у поведінці дитини, навіть не здогадуючись, що могло послугувати причиною. Часом він дуже голосно сміявся. Інколи міг мене вдарити. Потім уявляв себе ледь не Термінатором і стріляв в усіх і по всьому, не маючи в руках абсолютно ніякої зброї. Одним словом, демонстративно повторював різні безглуздя, яких надивився у цих мультиках. Мало того, дивився чергову серію улюбленого мультфільма з відкритим ротом, навіть не звертаючи уваги на мене, коли я  сіла поруч з ним, або ж, у гіршому випадку, казав: «Мама, киш». І лише коли мій син  назвав мене Лунтиком, а себе коником-стрибунцем Кузею, я зрозуміла, де тут пес заритий!

Бо й справді, чого навчають і які риси характеру виховують в наших дітей сучасні мультфільми, коли в них якщо не Маша знущається над бідолашним Ведмедем, тим самим пропагуючи садизм, то Шрек використовує таку лексику, яку нашим дітям у їхньому віці ще зарано чути.

Напевне, ми й самі в тому винні, дозволяючи нашим дітям дивитися різний непотріб з екранів комп'ютерів чи телевізорів. Але з іншого боку, що робити у тому випадку, коли Інтернет і телебачення заполонили подібного роду мультфільми.

ХОЧУ ЗАМІЖ, АБО ОСОБЛИВОСТІ ЗНАЙОМСТВА В ІНТЕРНЕТІ

Я ще не зовсім з'їхала з глузду, аби шукати чоловіка через Інтернет. Але звичайна людська цікавість і жага спілкування вкотре довели, що люди «по ту сторону комп'ютерного екрана» давно вже втратили внутрішню людську подобу, перетворившись на самозакоханих бездухих «екземплярів». І все це я, звичайно, про представників сильної статі. Але все по порядку.

Ніколи не довіряла знайомствам через телефон або Інтернет. Але ж сама й потрапила на цей гачок, зареєструвавшись на двох сайтах знайомств. А чому б і ні, коли бачиш на екрані фото молодого красивого чоловіка і вже мрієш про першу зустріч з ним? Але страшна реальність повертає з небес на землю, обтинаючи вільні крила для польоту…

Пригадую, як я зраділа, коли на екрані замиготів жовтий колір, котрий сповіщав про нове повідомлення. Але радість була обманливою. Бо прочитавши написане, я просто втратила дар мови. Ще б пак, почувши пропозицію зустрічі за чашкою кави, яка потім переросте у той же вечір у зустріч у ліжку, мене, звичайну вчительку, образило до мозку кісток. Враховуючи, що я людина освічена й інтелігентна, я якось делікатно намагалась пояснити «потенційному» кавалеру, що подібні пропозиції мене не цікавлять. Але «просидівши» якийсь місяць на цих сайтах, я забулась про свою інтелігентність і вже абсолютно неделікатно відповідала на повідомлення з подібними пропозиціями.

Ні, знаходились й італійські старигани, які ламаною українською намагались зробити пропозицію руки та серця, і македонські красені, які обіцяли приїхати в Україну, бо помирають від кохання. А потім безслідно зникали, отримавши безнадійну відмову.

Звісно, порядні чоловіки тут теж зустрічаються, але їх дуже мало. Та й ті не поспішають зв'язувати себе сімейними вузами, шукаючи у жінці не лише дружину, а перед усім надійного друга з відкритою та щирою душею.

Тож, провівши чотири місяці у пошуку, я можу з впевненістю сказати, що віртуальне знайомство не замінить справжнього спілкування. Адже важливо не лише говорити про свої обіцянки щасливого майбутнього життя, а й доводити їх на вчинках, а це зробити можливо лише при реальній зустрічі.